Юнацькі серця/За рідне село

Матеріал з Вікіджерел
Юнацькі серця
Франц Коковський
За рідне село
Львів: «Світ дитини», 1938

1. ЗА РІДНЕ СЕЛО.
 
I.
 

Церковний дзвін дзвонив на збірку.

— Бам! бам! бам! — неслися його глибокі звуки понад селом, плили понад хатами, прикликували, звали. А вслід за його звуками почали напливати з сільських хат люди на громадську площу, перед волосний дім. Хто ближче мешкав, ішов поволіше, бо знав, що не спізниться. Зате ті, що мешкали дальше, на кінцях села, поспішали, щоб не гаяти часу, бо ж дзвін не вгавав — дзвонив і дзвонив, ніби тривогу віщував.

А там далеко, на крайочку обрію, показалися вершники на конях. Це спішилися люди з присілків, щоб і собі не припізнитися, щоб теж бути на нараді. А нарада мусіла бути пильна, коли старшина аж голосом дзвона скликувала людей. Мусіла бути важна, коли кликали всіх.

Церковний дзвін дзвонив на збірку, аж площа перед волосною управою зароїлася людьми. Старі й молоді товпилися, одні з одними говорили, одні в одних випитувалися. І ніхто не міг дати ясної відповіді, ніхто не знав, що саме коїться. Здогадувалися тільки, що справа важна, перекидалися наскорі питаннями, що на них не було кому відповісти. Не було кому, бо старшина й волосна рада сиділи в кімнаті та щось гаряче-гаряче радили.

 
II.
 

Уже почав зібраний на площі народ нетерпеливитися, гомонів і гомонів щораз голосніше.

— Ану, доволі вже радити! — кликали більш нетерпеливі в сторону волосного будинку.

— Виходьте до нас! І ми хочемо все знати! — гомоніли другі.

А були й такі, що підходили під самі вікна волосного будинку та стукали до шиб руками:

— Виходьте, виходьте вже! — прохали.

Нарешті в нутрі хати спинився рух. Волосна старшина ставала ізза стола, щоб вийти до зібраного народу.

— Ідуть! Ідуть вже! — дали знати ті, що були під вікнами.

— Ідуть! — подавали ближчі тим, що стояли подальше.

Старшина вийшла. На самому переді волосний старшина — мов голуб сивенький. Довге, срібно-біле волосся спадало йому на плече; старече лице всміхалося сердечно усмішкою; в очах, що сіяли наче цвіт васильку, видніла доброта й рішучість. За ним члени волосної ради. Вони молодші за старшини, а на їхніх обличчях повага й задума.

Людське море втишилося вмент, коли сивий старшина дав знак рукою, що хоче говорити. Тільки голови зібраних нахилилися в той бік, де стояв старшина, ніби спіле колосся під подувом вітру, тільки сотні цікавих очей спрямувалося на нього.

А старшина мовив:

— Земляки мої, діти дорогі! Чорна хмара нависла над нашим селом! У наше спокійне життя хоче вдертися ворог, щоби знищити нас!

— Хто? Що? Де? Коли? — падали запити від зібраної юрби.

— Говоріть, не гайтеся! — кликали другі.

Сивий старшина підніс тремтячу руку й голоси притихли, море розколиханих голов перестало колихатися. Над зібраними налягла знову тишина.

— Приїхав гінець із сусіднього села, тамже й залізнича стація…

— Знаємо, знаємо!

— А на стацію приїхав відділ большевицьких військ…

— Боже! Большевики! — почулися тривожні шепти жінок.

— І завтра в ранці, а може ще й цієї ночі — говорив старшина далі — мають вони напасти на наше село, окружити його. А що буде далі — самі знаєте. Вони хотять взяти пімсту за те, що ми вірно стояли при свому, що ніяк не хотіли піти за їхніми кличами, що минулого місяця прогнали з села їхніх прихвостнів, які хотіли баламутити село.

— Прокляті! — загомоніло в гурті.

— Такі вісті приніс нам гінень із сусіднього села. Вони хочуть зробити напад несподіване, щоб захопити всіх у селі в свої руки… А хто в ті руки попадеться, цьому не легко прийдеться з них вирватись із життям!

— Знаємо, знаємо!

— Чи ж будемо спокійно сидіти тут і чекати, коли ворог до нас не прийде? Чи спокійне, з покорою здамося на його жорстоку ласку, дамо себе видушити як мишву в ямі?

— Ні, ні! Не будемо спокійне тут ждати! ні! — залунав голосний крик із усіх грудей.

— А коли ні, то слід подумати про це, що нам далі робити…

— Не дамо себе на поталу, боронитимемо рідне село, боронити будемо Батьківщину від лихого наїздника! — кличуть гаряче зібрані.

— До останньої каплини крови, з усіх сил боронити будемо! — запевняють гарячіші.

— Як боронити, то боронити — каже старшина. — Вертайте-ж-ся усі додому, ладьте зброю та з нею приходіть сюди. А ми, волосна рада та старі, поміркуємо, як повести оборону. З Богом, діти!

Море людських голов починає знову хвилювати. Ніби дрібні хвилі відбиваються поодинокі гуртки, спішаться, відпливають… У всіх на лицях поважна журба про майбутнє, в усіх очах — бажання стати сміливо проти ворожого хижака, щоб відбити його грабіжницький напад.

 
III.
 

Хильцем поміж городами майнула якась юнацька постать. А потім іще одна, і знову, і ще… Ніби скрадалися, ніби ховалися перед чиїмось очима. Але стежити за ними не було кому — усі старші готовилися, щоб гідно та мужно відперти наступ ворога.

У тихій балці за селом зібралося вісім юнаків. Самі молоді хлопята, здорові ніби лісові горіхи, дужі — ніби дубчаки-підрости.

— І чого це Степан не йде? — дивуються.

— Може вдома задержали? — міркує один.

— Степана щоб хто одержати міг, коли він захоче прийти?! — каже другий.

— А може…

Пронизливий свист не дає скінчити третьому його слів: це знак, що надходить Степан. За хвилину він уже поміж товаришами.

— Що таке, Степане? Чого ти нас скликав? — допитуються.

— Зараз, дайте видихатися, бо втомився… Я ледве вирвався до вас, бо вдома казали…

— Знаємо, знаємо! І нам теж казали, щоб не встрявати нам, де не наше діло…

— От мені — каже інший — казали під той час дітей забавляти! А я ж — не нянька!

— А може ти й справді нянька — насміхається знову інший.

— Що ти…

— Цитьте, хлопці, не пора тепер на сварку! Зараз слід про що інше подумати! — зацитькує всіх Степан.

— Ну, кажи-бо вже, кажи!

— Слухайте, хлопці — почав притишеним голосом Степан — я так міркую. Наші батьки рішили дожидати ворога, й обороняти село тут…

— Ну?

— А я міркую, що воно недобре!

— Ого, дивись, який мудрий взявся! Ти — значить — мудріший за наших батьків?

— Ні, не те, Миколо, не мудріший, а тільки я собі міркую…

— Щоб тільки не переміркував.

— Та цить-бо, Миколо, дай йому виговоритися!

— Про мене, нехай каже, але…

— То ж, кажу, коли ворог прийде до нашого села, боронитися буде може пізно. Він прийде приготований на все, а його сили мабуть більші, а ще краще озброєні, ніж наші в селі…

— Правда…

— А коли б так напасти на нього несподіване…

— Хто? Ми?!

— А чом-же не ми?

— Девять хлопців на відділ війська?

— В ночі — бо напасти мусимо тільки в ночі — не видно, скільки людей нападає. А коли ми візьмемося добре до справи, можемо заскочити ворога. А як не заскочити, то бодай зробити заколот серед нього, а це вже матиме для нашого села велике значіння…

— І самі можемо загинути…

— Що ж, коли доля судилася загинути, то ляжемо головами. Це ж не для нас, а для нашої Батьківщини, для наших рідних!

— Певне, певне! — підхопили інші. — Добре каже! І не знаємо, чому ти, Миколо, відпекуєшся?

— Ні, хлопці, я з вами, як усе! Тільки треба все як слід розміркувати, не брати всего гаряче, щоб потім не жаліти.

— І жаліти нема чого! А розміркувати все як слід треба теж! Я тільки свою думку вам сказав, а ви вже самі далі міркуйте.

— А якби ти це думав зробити?

Степан нахилився до гурту хлопців і почав їм щось шептати тихо-тихесенько, розглядаючись, чи хто не надходить. А його слова мусіли бути дуже важні, бо лиця юнаків споважніли, тільки їхні очі світилися, ніби в молодих вовків, що прочувають кривавий бій.

Довго шептав Степан, довго-довго слухали його юнаки, стримуючи в собі віддих. І ще хвилину потім, як Степан скінчив, усі мовчали, ніби ця мовчанка печаттю тайни налягала на їхні серця.

— Добре, справді добре придумав! — перебив нарешті мовчанку Микола. — Не знаю, як ви, але я йду зо Степаном.

— І ми, ми всі йдемо! — загомоніли юнаки.

— Коли всі, то робіть так, як я сказав! — відозвався Степан. — А ще одна справа! Треба нам вибрати одного, хто буде всьому провід давати. Я міркую, що виберемо Миколу. Він із нас найстарший…

— Ні, ніяк я на те не погоджуся — заговорив Микола. — Ти, Степане, подав плян, ти будеш нами командувати.

— Так, так, Степан наш командант! — загомоніли всі юнаки.

— Добре! — промовив поважно Степан — коли всі на те погоджуєтеся — буду! А тепер, хлопці, додому й робити так, як я казав! Тільки памятайте одне: сміло та обережно!

 
IV.
 

Сутінь весняного вечора западала на землю, коли з села висунулося девять юнацьких постатей. Не йшли гуртом, висовувалися один за одним із різних вуличок села, перелазами та загумінками прямували за село. В селі та близько села йшли поволі, ніби без ніякого діла, от, як звичайно підростки, щоб десь у кутку зійтися, погуторити самим із собою. А коли вже вибралися за село, коли вже батьківські, чи материні очі не могли їх доглянути, коли вже не боялися, що їх хто спинити може, зібралися в гурт. Іще про щось радили, говорили гаряче, хоч шептом, ніби боялися, щоб хто чужий не дослухався.

— Розділимося зараз па перехрестю, за могилою — шептав Степан. — Ти, Миколо, з Іваном та Остапом, підете па ліво, обійдете гайок, що там видніє, завернете потім й прямувати будете під стаційний будинок. Тільки до будинку не треба доходити. Задержитеся при тому місці, де залізничі рейки сходяться в одне, і там скриєтеся. А коли почуєте на станції стріли, не гайте часу, стріляйте й ви, робіть якнайбільше гамору й крику, щоб здавалося, що вас там не три, а бодай із три десятки. Зрозуміли?

— Так!

— Тільки в дорозі будьте обережні, щоб не попалися на яку біду. І стріляти по дорозі не слід, під ніякою умовою. Це знищило б наші намагання, зрадило б нас передчасно.

— Так, розуміємо!

— З Богом, хлопці!

— З Богом!

І вже ніби тіні зникли з очей…

 
V.
 

Степан зі своїм гуртком подався вперед.

— А що ми робити мемо? — питаються хлопці.

— Приготовте обрізи, але вживати їх будемо аж тоді, коли я дам наказ. Без наказу ніхто не сміє ні пальцем рухнути! А ще муніцію треба щадити, багато її в нас нема…

— Як це ти думаєш, Степане, що нас девять може щось вдіяти?

— Побачимо! А втім треба ще мати на примітці й те, що може мати мемо трохи щастя.

— А як ні?

— Е, краще ти не кряч, як той чорний ворон! Не хочеш іти з нами, можеш іще вернутися!

— Ні, я хочу… тільки…

— Коли не хочеш вертатися, покинь усі свої сумніви! Годі тепер роздумувати над тим, що може невдатися. Нам треба вірити, що все мусить вдатися, бо як у нас не буде віри, тоді все пропало!

Серед глухої мовчанки йшли далі, кожний свою думу леліяв. Нараз — Степан дав знак. Усі за його прикладом припали до землі.

— Що? Що таке? — питали шепотом.

Степан показував рукою якусь постать, що майнула у віддалі.

Лежали всі у рові, притаївши дух. Степан щось їм нашіптував, а таємна постать наближалася до них. Ішла спокійно, певно, не розглядаючись, ніби не сподівалася когонебудь стрінути в чистому полі…

Нараз…

Пять постатей обскочило його, пять дул обрізаних рушниць спрямувалося на него.

— Руки вгору! — почувся юнацький наказ.

Ніби два обскубані з піря крила, замаяли дві руки в повітрі.

— Розброїти! — дав приказ Степан й поки нападений схаменувся, уже його рушниця, револьвер й чотири ручні ґранати були в руках напасників.

— Що це таке? — процідив із острахом крізь зуби нападений.

— Ти хто?

— А вам яке діло?

— Відповідай, або смерть!

— Що ви, дітваки, творите? Нападаєте спокійних людей?

— Ти хто? Кажи!

— Добре, скажу, тільки ж ви пожалієте того!

— Нас не злякаєш! Кажи!

— Я з армії…

— Якої армії?

— Червоної, що там за лісом, на стаці…

— Чого туди пустився іти?

— Діло в мене… розвідатися…

— Про що розвідатися?

— Годі вам, мальчугани! Доволі вже погралися…

— Кажи! — чути злісний шепіт Степана.

— Годі, скажу! І ще одне послухайте! Втікайте, куди вас очі поведуть, бо…

— Що?

— Завтра, коли пізнаю когонебудь із вас у селі, дам такої памятки, що ні брат, ні батько рідний не пізнає його!…

— А, ти так до нас?

Один мах обрізового прикладу і нападений лежить без тями на землі.

— Звязати! — паде приказ Степана.

За хвилину нападений сповитий ніби дитина в пеленках.

— Завязати йому рота, щоб не кричав.

За хвилину й те зроблено.

— Поглянемо, що це за штука! — каже Степан. Відіпняв торбу, що висіла при боці незнайомого, витяг папері, читає.

— Го-го! Велика риба — каже, читаючи — це сам помічник команданта большевицького відділу. Певне на розвідку вибрався, як краще напасти на наше село.

— Що зробимо далі? — питаються хлопці.

— Хвильку ще пождемо — каже Степан. — Може наш гість прочуняє, треба б його про дещо розпитати.

За хвилину полонений прочунявся дійсне. Розвязали йому рота.

— Ох… що це? — питає.

— Ти в нашому полоні й ніщо не вирятує тебе, лиш тільки одна правда. Скажеш?

Полонений киває мовчки головою, що ні.

— Не скажеш? Добре! Нам годі з тобою гратися, часу нема. Відошлемо тебе до села, а там уже з тобою поговорять…

— А говорити там уміють — каже другий — від вас навчилися. Трохи ноги підогріють так, як ви в неодному селі робили, а там…

— Покличте стежу! — дає наказ Степан. Наказ лунає гостро, твердо, дарма, що Степан знає, що ніякої стежі ніде нема.

Один із хлопців відходить.

— Скажеш? — питається знову Степан.

Полонений уже не перечить, не відмовляється. Мовчки потакує головою.

— Гей там, вернися! — кличе за товаришем Степан. А потім до полоненого:

— Багато вас там?

— Сотня…

— Чого?

— Село покарати…

— Яке?

— Те, що там за балкою…

— Наше село?

— Не знаю…

— Як приїхали?

— Залізницею.

— Скільки возів?

— Два для салдатів, один для команди й один для муніції.

— Котрий?

— Останній від паровоза.

— Яка зброя?

— Рушниці, кулемети, ручні ґранати і…

— І що ще?

— Бляшанки з бензиною, щоб краще підпалювати хати.

— Командант де?

— У начальника стації спить…

— Салдати?

— У залізничих возах…

— Теж сплять?

— Сплять…

— Чуйки де?

— Один при паровозі, один при возі з муніцією, але…

— Що?

— Вони теж мабуть сплять, бо довкола, казали, безпечно.

— Безпечно…

— Так нам говорили, мабуть обманули нас.

— Мабуть…

Степан хвилину надумується, а потім дає наказ:

— Завяжіть йому знову рота, щоб не кричав.

— Як? — противиться полонений.

— Полежиш тут, поки ми не вернемося. Лежи спокійно, тихо, а тоді поміркуємо, що з тобою робити.

— Пустіть! — прохає полонений.

— Е, ні! Цього не зробимо! Пустили б, ти б нам лиха на голову накликав.

— Ні, ні, я присягаю!

— Е, де вже нам твоїм присягам вірити. Хіба ми не знаємо, що варта ваша присяга?

Полонений пручається, але за хвилину юнацькі руки перемагають його. Лежить, тільки очима дивиться на небозвід. А по небозводі пливе місяць і ніби грається з ним. То за хмару ховається, то висовує з поза хмар своє всміхнене лице, то ніби підсміхається до нього.

— Попався, земляче? — питається ніби з насміхом.

А зірки, що скряться там високо-високо, ніби підморгують до місяця, ніби теж насміхаються. Полонений не може стерпіти цього насміху. Усією силою напружує свої мязи, ніби хоче розірвати вязи, що його тримають. Але сили показуються за малі, а тверді посторонки тільки ще більше вїдаються в його тіло. Полонений стогне та з великого болю вмліває…
 
VI.
 

Тихо наче вовки скрадається гурток юнаків із Степаном на переді. В них кожний крок, кожний рух обдуманий наперед, обміркований, бо може полонений говорив неправду; може ще більше таких, як він, де просмикається; може небезпека близька. А в кожного думка одна: щоб тільки не зрадити себе, щоб щасливо добитися до цілі.

А ціль — уже он-он майоріє в пітьмі ночі. Високий, темний будинок залізничої стації, а побіч нього на рейках поїзд. Паровіз під парою та чотири вози. Темно… Тільки дві червоні ліхтарні, мов двоє величезних очей, просвердлює пітьму ночі; тільки сніп іскор бухне часом із комина паровоза. А довкола все спить…

Ні, мабуть не все! Он там, при останньому возі щось заворушилося… Людина, чи може тварина яка? Юнаки пристанули, і мигом прилягли до землі. Ждуть. Хвилі минають так поволі, що кров у висках бє раз так сильно, раз знову так слабо, що — здається — серце в грудях завмирає, мовкне. Ждуть іще хвилину.

А потім тихо-тихесенько, майже непомітно, починають підсовуватися в напрямі того, що ворушиться. Блище і блище… Нарешті бачуть, що це вартовий. І в мент у їхніх головах родиться думка: цього треба тихо без гомону спрятати. Алє як? Роями клубляться думки в юнацьких головах…

В тім — нова постать наближується до вартового. Це другий вартовий.

— Це ти, Ванька? — питає перший.

— Я, Міша.

— Довго ще нам так караулити?

— Ми ж недавно почали. Годин іще зо три.

Поганий проклін виривається з уст другого вартового. А потім хвилина мовчанки. І знову:

— Ванька!

— Що, Міша?

— Спать мені хочеться…

— Дарма!

— Знаєш що, Ванька?

— Що?

— Покарауль ти годину сам, я я приляжу. Потім ти підеш спати, а я сторожитиму.

Хвиля вагання, а потім знову:

— А коли хто вийде провірку зробити?

— Ні, я їх знаю! Сплять у возах ніби вбиті…

— Деж ти спати будеш?

— Піду до хат за стацією. Добре, Ваня?

— Добре! Лиш не забудь змінити мене.

— Ні, ні, не бійся!

За хвилину другий вартовий зникає за стаційними будинками. Перший дивиться за ним, наслухує. Але довкола так тихо, спокійно, ні травичка не зашелестить. Навіть сільські собаки замовкли… Вартовий спирається на своїй рушниці, задумався, мріє може про своє далеко село…

Нараз…

Сильні юнацькі пальці вщіплюються в його гортанку. Хоче крикнути, але чиясь рука заткала йому рот. Хтось третій збиває його з ніг, вартовий ще борониться, але сильний удар чогось твердого в голову притишує його.

— До четвертого воза! — чути тихий шепт Степана. За хвильку чути легесенький брязкіт ланьцюга, що лучить четвертий віз із третім.

— Гей, що там? — роздається голос від паровоза. Це пробудився машиніст.

Але поки ще його голос пролунав у повітрі, вже рветься одна ручна ґраната, друга, вже свищуть кулі, вже чути оклик:

— Слава, слава Україні!

У нічній тиші цей крик відбивається голосним гомоном між стаційними будинками. Здається, крик лунає не з кількох, а із сотень грудей.

І знову стріли, знову гук ручної ґранати. А там, із віддалі чути нові гомінкі оклики, нові стріли. Це Микола відгукується.

— Напад! Напад! — роздається оклик у возах.

Відчиняються двері одного вози, блестять із них стріли рушниць, але вискочити не насміляється ніхто. І в той мент нова ґраната паде в нутро воза.

— Остання! — шепче Степан.

А у відповідь йому несеться страшний, просвердлюючий уха крик розпуки поранених большевиків. Чути свистки старшин, клуби пари бухають із паровоза, поїзд рванув уперед без останнього воза з муніцією, жене, щоб найскорше вирватися з небезпечного місця.

 
VII.
 

Сонце було не досить високо на небі, коли до селі почав наближатися новий відділ. Хто вони — із села не було видно, але видко, що озброєні, бо соняшне проміння вилискувало на дулах рушниць, на вістрях штиків.

— Ідуть! Ідуть! — загомоніли в селі. Ладьте скоростріли, привитайте вогнем сволоту.

Вже ось-ось заклекотять скоростріли, загремлять рушниці!

Але — — —

Чи це людям привиджується, чи їхні очі може зле бачуть? Це ж хлопці, їхні, сільські хлопці, зо Степаном попереду! А там між ними якісь три повязані постаті. Що це?

Хтось вибігає вперед, хтось тиснеться до хлопців, хтось горне їх у сердечні обійми?

— Хлопці, що це? — падуть питання.

За хвилину біжить волосний старшина. Це сьогодні не старий дідусь, яким був вчора, це юнак, як ті, що прийшли. Тільки волос у нього сивий, тільки морщини на лиці, але серце юнацьке, гаряче.

— Що це, юнаки? — питається.

— Відбили ворожу ватагу, полонених ведемо! — гомонять юнаки.

— І пішліть, пане старшино, підводи на залізничу стацію щоб забрати там воєнну добичу, кріси, скоростріли, ґранати. Придадуться нам на ворога!

— Слава, слава нашим юнакам! — гомонить увесь нарід, а батьки та матері юнаків аж сяють на радощах.

— Слава! — несеться гомоном далеко-далеко.

— Слава! — відбивається гомін в недалекому лісі й вертається назад.

Легіт вітру пестить-леліє юнацькі голови, а ясне сонце освічує їх своїм промінням…

 
——o——