Viola tricolor
| Viola tricolor пер.: Б. Лепкий Берлін: «Українське слово», 1924 |
|
ОБНЯВ її і майже насильно відвів від вікна. А потім взяв лямпу зі стола і підніс її високо до образу. „Інес, глянь тільки на неї!“
І коли невинні очи небіжки подивилися на неї, залилася слізми. „О, Рудольф, чую, що я недобра!“
„Не плач,“ сказав він. „І я недобре зробив, але будь терпеливою супроти мене! — Добув з бюрка ключ і подав її. „Відчини знов город, Інес! — Вір мені, буду щасливий, коли твоя нога першою знов увійде туди. Може в духу стрінешся там з нею і може вона гляне на тебе своїми лагідними очима, так що ти як сестра, закинеш їй руку на плечі!“
Дивилася непорушливо на ключ, що все ще лежав на її розтуленій долоні.
„Но, Інес, не хочеш взяти цього, що я тобі дав?“
Похитала головою.
„Ще ні, Рудольфе, не можу ще. Пізніше — пізніше; увійдемо тоді разом.“ І дивлячись на нього своїми гарними темними очима, поклала ключ на стіл.
|
|
Насіння упало в землю, але час кільчення був ще далеко. Листопад. — Інес не сумнівалася, що й вона стане мамою, мамою власної дитини. Але, до радости, яка пройняла її, коли пізнала це, долучилося скоро ще й друге почуття. Висіло ворожо над нею як хмара, з котрої висувалася одна думка, як недобра гадина. Хотіла її відігнати, втікала перед нею до всіх добрих духів хати, але вона переслідувала її, вертала все і що раз сильнійше. Чи не увійшла вона чужою до цьої хати, в котрій вже і без неї було готове життя? — А це друге подружжя — неьже-ж взагалі може воно бути? Невже-ж перше й одиноке не повинно трівати аж до смерти обоїх? — І не тільки до смерти але й дальше у вічність! А коли так? —
Горяча кров вдарила їй до лиця; дратуючи себе до живого добирала що найгостріших слів. — Її дитина — зайда, копил у своїй власній, батьківській хаті?
Ходила мов знівечена; носила сама своє молоде щастя і своє горе; а коли цей, з котрим вона їх у першу чергу мала ділити споглядав на неї стурбовано й допитливо, то її уста затиналися, мов у смертельній трівозі.
У спільній спальні спущені тяжкі занавіси при вікнах Тільки крізь вузку щіль впадала смуга місячного світла. Інес уснула серед томлячих гадок. Прийшов сон. Вона знала це: їй годі тут оставатись, їй треба йти з цього дому. Тільки невеличкий клунок візьме з собою і піде, піде геть далеко — до своєї мами, і не вернеться ніколи.
За ялицями на краю городу брама; вона провадить у поле; ключ від неї має вона в кишені, — піде зараз.
Місяць пересунувся з поруча на подушку, так що її гарне обличе було ціле освітлене його блідим сяєвом. — Підвелася. Без шелесту злізла з ліжка і босі ноги всунула в черевики, що були при ліжку. Стояла серед кімнати в спальному білю; темне волося спадало двома косами на груди; так чесалася звичайно на ніч. Але її стать, звичайно так еластична, була тепер ніби зломана, ніби тягар сну придавлював її. Мацаючи простягненими руками посувалася через покій, але нічого не брала з собою, жадного звиточка, жадного ключа. Попавши пальцями на мужове вбрання, що лежало на одному з крісел, зупинилася на хвилину, ніби їй якась инша гадка прийшла до голови; але зараз потім вийшла легко й святочно крізь двері покою і зійшла по сходах.
Заскрипів замок у сінях в долині, обвіяв її зимний воздух і нічний вітер підніс її коси на грудях.
Як вона перейшла темний ліс, котрий лежав за нею, не знала; але тепер чула скрізь якісь шелести з гущі; за нею була погоня. А перед нею велика брама. Цілою силою своїх малих рук відчинила одно крило; пустий безкраїй степ лежав перед нею. Нараз зароївся він великими. чорними псами котрі швидким бігом наближалися до неї; бачила їх червоні язики, що звисали з паруючих пащ, чула їх гавкіт, чимраз блищий — голосніший. Нараз відчинила напів примкнені повіки, і звільна стала розуміти. Стояла серед великого городу; одною рукою тримала ще клямку від залізної брами. Вітер грався її легким, нічним убраннєм, липи що росли коло входу, обсипали її жовтими листками.
Та, — що це? — Зпоміж ялиць, зівсім так, як перше чула гавкання пса; почула тріск сухого галузя. Смертельний страх пройняв її. І знову цей лай.
„Неро“, сказала; „це Неро“.
Але не сприятелювалася була з чорним сторожем свойого дому і тепер це живе звіря злилося зі страшними псами, котрих бачила в сні, у щось одно; бачила як він біг до неї великими скоками через мураву. Прибіг і — положився перед нею та добуваючи з себе незрозуміле радісне скавуління, лизав її голі ноги. А разом з тим почула кроки від подвіря, і в хвилину пізніше лежала в раменах свого мужа. Впевнено поклала голову на його груди.
Пес збудив його, і з острахом побачив він пусте ліжко біля себе. Перед очима його душі замерехтіла темна вода; була тая вода тисяч кроків поза його городом, при пільній дорозі під густими корчами вільх. Пригадав собі, як перед кількома днями стояв з Інес на зеленому березі; бачив, як вона сходила аж до шуварів і кидала в їлибінь камінці, котрі назбирала була по дорозі. „Ходи тут, Інес!“ кликав, „там не є безпечно.“ Але вона дальше стояла, вдивляючись сумними очима в круги, що звільна розстелялися по чорнім дзеркалі води. „Невже-ж там безодня?“ питалася, коли її врешті пірвав у свої рамена.
Все це перелетіло диким гоном крізь його голову, коли збігав по сходах на подвіре. І тоді вийшли вони з хати через город; і тут він стрінув її й тепер, майже невбрану, з волосєм мокрим від роси, яка все ще спадала з дерев. Обтулив її пледом, котрий накинув був на себе, збігаючи в діл. „Інес,“ сказав, а серце так сильно билося йому, що слова майже суворо викидав із себе — „а це що? Як ти прийшла туди?“
Здрігнулася.
„Не знаю, Рудольф — я хотіла геть іти — я мала сон; о Рудольф, мало статися щось страшного!“
„Снилося тобі? Дійсно снилося тобі! ‘ повторив і відітхнув, немов важкий тягар спав із його грудий.
Притакнула і як дитина пішла з ним назад до хати і до спальні.
Коли він тут випустив її зі своїх рамен, сказала: „Ти такий мовчаливий, певно гніваєшся?
„Як я мав би гніватися, Інес! Я боявся за тебе. Чи і перше тобі снилося таке?
Зразу похитала головою, але зараз пригадала собі: „Так — раз; але тоді не було нічо страшного.“
Підійшов до вікна і розсунув занавіси, так що місячне світло нестримно лилося в кімнату.
„Хочу бачити твоє обличе,“ казав саджаючи її на ліжко і сам сів біля неї. „Розкажеш мені, що гарного тобі снилося? Не потрібуєш голосно говорити, в тім лагіднім світлі чується навіть иайлекший звук.“ Поклала голову на його груди і гляділа на нього.
„Коли хочеш знати,“ казала надумуючися. „Було це гадаю, в мої тринайцяті уродини, я цілком влюбилася була в дитину, в малого Христа і не могла дивитися на мої ляльки.“
„В малого Христа, Інес?“„Так, Рудольф,“ в ще сильніше, ніби на спочинок лягла в його рамена, „моя мати дарувала була мені образ Мадонни з дитиною; він висів у гарній рамі над моїм столиком до писання в мешкальнім покою.“
„Пригадую собі його,“ сказав, „він все ще там висить; твоя мати хотіла його затримати на спомин про малу Інес.“
„О моя люба мати!“
Притягнув її сильніше до себе і казав: „Розповіш мені дальше Інес?"
— „Так! Але я соромлюсь, Рудольф „А потім дальше говорила звільна: „Я тоді бачила тільки Христа; навіть пополудни, коли до мене прийшли мої товаришки на забаву. Я закралася туди і цілувала скло над його малими устами — здавалося мені, що він жиє — о колиб мені його взяти на руки, як тая мати на образі!“ — Замовкла; її голос при останніх словах перемінився в шепіт.
„А потім що, Інес?“ питався він. „Але ти розказуєш мені так якось пригноблено!“
— „Пі, ні, Рудольф! Але — тої ночи мусіла я теж зірватися зі сну, бо на другий день ранком знайшли мене в моїм ліжку, як я заснула з образом в обох руках і з головою на розбитім склі “
На хвилину зробилося цілком тихо в покою.
„А тепер?“ питався повний прочуття і дивився глибоко і сердечно її в очи. „Що тебе тепер відірвало від мене і вигнало в ніч?“
„Тепер, Рудольф?“ — Почув як дрож перейшла по цілім її тілі. Нагло обіймила його руками за шию і здавленим голосом шептала трівожні й баламутні слова, котрих значіння не міг зрозуміти.
„Інес, Інес!“ сказав і взяв у свої обі руки її гарне, засмучене обличе.
„О Рудольф! Нехай я умру; але не від-тручуй нашої дитини!“ Впав перед нею на коліна і цілував її руки. Чув тільки вість, а не темні слова, котрими ту вість передала; з його душі розступилися всі тіни і надійно споглядаючи на неї, лагідно казав: „Тепер мусить усьо, усьо мусить змінитися!“
Час дальше йшов, але темні сили не були ще побіджені. Інес нерадо долучила до маленької виправи деякі речі, що лишилися були ще з того часу, як Heel лежала в колисці і не одна слеза впала на маленькі чіпчики і на кафтанички, котрі вона тепер мовчки і пильно шила.
Несі теж помітила, що заноситься на щось незвичайне. На горі, від великого городу нагло зачинено оден покій, в котрім досі переховувалися її забавки; заглянула туди крізь дірку від ключа, панувала там сутінь і святочна тишина. Її кухню для ляльок винесено на коридор. А коли при допомозі старої Анни Несі винесла її на стрих, то даром шукала тут колиски з зеленим тафтовим накритєм, хоч від коли тямить стояла вона тут під даховим вікном.
Цікаво заглядала в кождий кут.
„Що ти так ходиш як який контрольор?“ спитала стара.
„Анно, а де моя колиска?“
Стара глянула на неї з хитрою усмішкою, „А що би ти сказала, колиб так тобі бузько приніс братчика?“
Несі здивувала; вона почувала себе обидженою в своїй гідности; їй було 11 літ, „Бузько?“ спитала згірдливо.
„Так, Несі.“
„Не говори мені щось такого, Анно. В це вірять малі діти; а я знаю, що це дурниця,“ „Так? — Коли ти краще знаєш, моя всезнайко, то скажи мені, звідки беруться діти, як не від бузька, котрий їх тисячі літ приносить ?‘ „Пан Біг їх дає,“ сказала патетично Несі. „Вони являються нагло.“
„Крий нас Боже!“ крикнула стара. „Які-ж то мудрі тепер стали наші цікавські! Але твоя правда, Несі; коли ти певно знаєш, що Пан Біг скинув бузька з його уряду, то і я вірю, що він сам уже справиться з тим ділом. Так тоді — скажи, коли нараз явиться братчик — або може ти воліла би сестричку“ — то скажи, Несі, будеш тішитися, чи ні?“
Несі стояла перед старою, що присіла на подорожній скрині; на хвилину усмішка роз’яснила її поважне личко, але зараз вона стала знову думати.
А стара дальше питалася: „Но, Несхен, будеш тішитися, чи ні?“
„Так, Анно,“ сказала врешті, „хотіла би я мати маленьку сестричку, а батько теж мабуть був би їй радий, але -—“
„Но, Несхен! Що ти гце „але“ кажеш?“ „Але,“ повторила Несі і спинилася знов, ніби чогось в душі шукала; — „але дитина не мала би мами!“
„Що?“ крикнула перестрашена бабуся зриваючися насилу зі скрині; „дитина не мала би мами? Ти мені занадто мудра Несі; ходи підемо на долину, Чуєш бє друга година! Збирайся до школи!“
НАД хатою шуміли перші весняні бурі; зближалася година.
„Коли я не переживу цього,“ — гадала собі Інес, „то чи він і мене буде памятати?“
З перестрашеними очима переходила попри двері того покою, котрий мовчки дожидав її і її будучої долі, тихо ступала, ніби було там щось, що вона боялася збудити.
Аж прийшла на світ дитина, друга донечка. Ясно зелені галузки стукали до вікна; а в кімнаті лежала молода мати, бліда і змінена; теплий румянець зник з її лиця, а в її очах горів жар, що нищив її тіло. Рудольф сидів біля ліжка і тримав її вузку руку в своїй долоні.
Насилу повернула голову до колиски, котра стояла під опікою Анни на другім боці покою. „Рудольф,“ сказала вяло; „маю ще одно прохання!“
„Ще одно, Інес? Я ще не одно почую від тебе.“
Глипнула сумно на нього і її око знов спішно побігло до колиски. „Знаєш“, казала віддихаючи чим раз тяще, „я не маю жадного портрету! Ти все хотів, щоб мене змалював якийсь добрий маляр — довше годі нам на мистецьку руку ждати. Поклич, Рудольфе, фотоґрафа, це трохи клопіт; але — моя дитина, коли не буде мене знати; а вона повинна бачити, як її мати виглядала.“
„Підожди трохи!“ казав шукаючи бадьорого тону. „Тепер воно-б тебе дуже збентежило підождемо, аж лице твоє знов поповніє.“
Повела обома руками по чорному волосю, що довге й блискуче лежало на накривалі, і диким зором обкинула кімнату.
„Зеркало!“ сказала сідаючи в постелі. „Подайте мені зеркало!“ Не хотів позволити, але бабуся принесла ручне зеркало й поклала на ліжку. Жадібно вхопила його хора; та як глянула — перестрашилася сильно; взяла хустину і обтерла скло; не показувало инакше; якесь чуже, хоре, терпляче лице дивилося на неї.„Хто це?“ крикнула нагло. „Це не я! — О мій Боже! Жадного образу, навіть тіни не лишу моїй дитині!“
Кинула зеркало і худими руками затулила лице.
Нараз почула плач. Не був це пдач її дитини, що несвідомо лежала в колисці і спала. Це Несі непомічено увійшла і стала серед кімнати. Видивилася на мачуху похмурими очима і хлипаючи кусала уста. Інес побачила її. „Ти плачеш, Несі?“ спитала.
Але дитина не відповідала нічо.
„Чого ти плачеш, Несі?“ повторила нагло.
Лице дитини ще гірше спохмурилося. „За моєю мамою плачу,“ вимовили малі уста майже упрямо. Хора збентежилася на хвилину, а потім простягнула руки з постелі і пригорнула до груди дитину, що ніби несвідомо підійшла до неї.
„О, Несі, не забувай своєї мами!“
Тоді двоє малих рамен обвилось кругом шиї і зашепотіли слова, котрі лиш вона розуміла: „О моя кохана, солодка мамо!“
„Не вжеж я твоя кохана мама?“
Несі не відповіла нічо, лиш припала до подушок.
„Коли так, Несі,“ — довірено й щасливо шептала хора, „коли так, то і мене не забувай, Несі! Я так хочу, щоб мене памятали!“
Рудольф недвижно приглядався тій сцені; не важився перебити; напів у смертельній трівозі, а напів у тихій радости; але трівога взяла верх. Інес знов упала на постелю; замовкла і нагло вснула.
Несі, тихо відійшла від ліжка і клякла біля колиски сестрички; з подивом приглядалася маленькій рученьці, що добувалася з повитку, а коли червоне личко скривилося і добуло з себе безрадний людський голос, то очи її засвітилися з захопленнєм. Рудольф підійшов тихо і пестливо поклав руку на її голову; обернулася і поцілувала другу руку батька; а тоді знов дивилася на сестричку.
Години дальше йшли. На дворі світило полудневе сонце, а занавіси при вікнах в покою були запущені щільно. Довго сидів при ліжку коханої жінки в тупім дожиданню; гадки й образи являлися і зникали: не дивився на них, — най ідуть і най зникають! Таке вже раз було колись із ним; і зробилося йому страшно, здавалося, що жиє у друге. І в друге бачить, як виростає чорне дерево смерти і як своїм темним галуззєм вкриває цілу його хату. Трівожно глянув на хору; та вона спала солодко; її грудь підносилася, віддихаючи спокійно. Під вікном в цвитучих корчах приспівувала пташка; не чув її; хотів відігнати від себе ті брехливі надії, котрі обмотували його.
Пополудни прийшов лікар; нахилився над спячу і взяв її за руку, теплу і вогку. Рудольф дивився в здивоване лице приятеля.
„Не щади мене!“ сказав. „Хочу все знати!“
„Вратована!“ — Це одиноке слово затямив собі. І нараз почув спів пташки і нараз ціле життя вернуло. „Вратована!“ — А він вже вважав її утраченою, потонулою у великій ночи; гадав, що не переживе, сильного зворушення нинішнього ранка. Але:
„Воно спасло її
І повело у гору!“
В цих словах поета зібрав ціле своє щастя; як музика бреніли вони й бреніли в його ушах.
А хора все ще спала; а він все ще сидів біля її ліжка. Тільки нічна лямпа мерехтіла в кімнаті; з городу замісць співу птахів долітав шум нічного вітру; часом ніби гарфа озвався і мовк; молоді галузки стукали легко до вікна.
„Інес!“ шепнув; „Інес!“ Не міг не вимовити її імени. Нараз відчинила очи і подивилася на нього довго, довго, ніби душа її знімалася до нього з глибини сну.
„Це ти, Рудольф?“ сказала врешті. „Я нараз знову збудилася.“
Глянув на неї і не міг надивуватися. „Інес,“ сказав, а голос його дзвенів майже покірно — „я сиджу тут вже цілі години і двигаю щастя сам оден як важкий тягар на голові; поможи мені його нести, Інес!“
„Рудольф!“ Наглим рухом піднялася вона.
„Ти будеш жити, Інес!“
„Хто це сказав?“
„Твій лікар, а мій приятель, і він не милиться.“
„Жити“ — О мій Боже! — Жити! — Для моєї дитини для тебе!“ — Ніби нагло щось собі пригадала; закинула руки на шию мужа і ухо його притулила до своїх уст. „І для твоєї — для нашої Несі!“ шептала. А потім увільняючи його шию з обіймів, і беручи його обі руки в свої, говорила лагідно і з любовю: „Мені так легко. Не знаю, чому воно так тяжко було!“ І киваючи до нього говорила дальше: „А тепер, Рудольф, побачиш, тепер прийдуть добрі часи! Але —“ і підняла голову і очи свої наблизила до його очей — „але я мушу знати твою минувшість, розкажи мені ціле твоє щастя! І, Рудольфе, її любий образ най висить в нашій спільній кімнаті; най вона буде при тім, як ти оповідатимеш!“
Ущасливлений глядів на неї.
„Так, Інес, най вона буде при тім!“
„І Несі! Я її повторю про маму те, що від тебе почую; те, що відповідне буде для її віку, Рудольф, тільки те —“
Він притакнув мовчки.
„Де Несі?“ спитала: „я хочу її поцілувати на добраніч!“
„Вона спить, Інес,“ і легко погладив її чоло. „Вже північ!“
„Північ! Так і тобі-ж треба спати! А я — тільки не смійся з мене, Рудольф, — я гододна; я мушу їсти! А тоді колиску до мого ліжка: цілком близько, Рудольф! Тоді знов засну; чую це, справді засну, можеш йти цілком спокійно.“
Але він ще лишився.
„Перше мушу радість мати“ сказав.
„Радість?“
„Так, Інес, цілком нову радість, хочу бачити, як ти їш!“
„Ах, ти!“
А коли й це сталося, приніс з нянькою до ліжка колиску.
„Тепер добраніч! Мені здається, ніби я щераз маю вснути нашим сном повесільним.“
А вона всміхаючись показала на дитину.
Незабаром зробилося тихо. Але не чорне дерево вкривало своїм галуззєм кришу дому, — з далеких золотих колосистих нив легко хитався червоний мак сну.
Зближалося богате жниво.
|
|
І знов зацвили рожі. На широкій стежці у великім городі здержався веселий поїзд. Нера аванзували. Він був запряжений не до візка з ляльками, а до справжнього діточого візочка. Стояв терпеливо й тихо, а Несі затягала на його дужому лобі останню спряжку. Стара Анна нагнулася під вузку будку і поправляла ще подушки, на котрих лежала безіменна дівчинка з великими розкритими очима. Несі гукнула: „Гайта, вйо, старий Неро!“ і повним поваги кроком пустилася каравана в свою щоденну подорож.
Рудольф і Інес, ще краща ніж перше, сперта на його рамя, приглядалися всміхаючись, а потім пішли своєю дорогою. Перебилися здовж муру між корчами і зупинилися перед брамою. Все ще зачинена стояла. Але гілля не звисало вже як перше, поставлено каблуки, так що можна було пройти, мов крізь тінистий; листястий хідник. Хвилину слухали ріжноголосного співу пташків, котрі жили за муром в тихій пустелі. Нараз дрібні, але сильні руки Інес повернули ключем у замку і скрипливий засув відскочив. Порхнули птахи і — зробилося тихо. Брама була відчинена тільки на широкість долоні; від середини обмотало її цвитуче галуззя; Інес силувалася, щось хрупотіло і шелестіло, але брама не відчинялася дальше.
„Поможи!“ сказала врешті всміхнена і втомлена споглядаючи на свого мужа.
Мужеська рука відчинила браму на розтвір; Рудольф старанно розхилив порозриване галуззя на оба боки і перед ними в повнім сяєві сонця замерехтіла рінею вкрита дорога; злегка, ніби тої місячної ночі йшли між темнозеленими коніферами, попри центрофолії, котрі сотками цвітів добувалися зпоміж дикого зілля, аж дійшли на кінци стежки до знищеної тростяної хати, перед котрою клємати обснували геть цілу лавку. Під дахом, так як минулого року, ластівка звила собі гніздо і без страху вилітала і влітала туди. Що говорили з собою? — І для Інес була це тут тепер свята земля. Змовкли і наслухували жужжання комах, що в пахощах літали. Рудольф чув це перед кількома роками, все так було. Люди вмирали, а не вжеж ті малі музики були безсмертні?
„Рудольф, — почала знову, — я щось відкрила. Візьми першу букву мого імени і поклади її на кінець, що з того вийде?“
„Несі!“ сказав сміючись. „Це дивно складається.“
„А бачиш! Так тоді Несі має моє їмя. Чи-ж не годиться тепер, щоби моя дитина дістала імя її матери. — Марія! Це звучить так добре й лагідно; знаєш, це не байдуже якими іменами кликати дітей!“
Хвилину мовчав.
„Не граймося такими справами!“ сказав і сердечно глянув в її очи. „Ні, Інес; навіть обличе моєї дорогої дитини не повинно перемальовувати мені її образу. Ані Марія, ні Інес, так як хотіла твоя мати, не буде зватися дитина. І Інес я хочу також мати тільки одну на світі.“
А по хвилині додав: „А тепер ти певно скажеш, що маєш упертого мужа?“
„Ні, Рудольф, я скажу тільки, що ти є справжній батько Несі!“
„А ти, Інес?“
„Підожди; я буду теж твоєю справжньою жінкою! Але —“
„Яке ще але?“
„Не зле, Рудоль! — Але — як колись минеться час, — бо колись все таки прийде кінець — коли ми всі будемо там на тім світі в котрий ти не віриш, а котрого може все таки сподіваєшся, — там, куди вона пішла перед нами, тоді“ — тут вона піднялася до нього і обняла його обома руками — „тоді не відтручуй мене, Рудольф! Не пробуй навіть того — бо я не покину тебе!“
Пригорнув її кріпко до себе і сказав: „Робім, що близько перед нами; це найкраще, що чоловік і сам може робити і навчити других.“
„Себто?“ спитала.
„Жиймо, Інес; так гарно і так довго, як тільки можемо!“
Нараз почули діточі голоси від брами; дрібні до серця промовляючі звуки, котрі ще не були словами і ясне „Гей! Га!“ — сильний голос Несі. Весела будучність хати з Нероном замість коня і під опікою старої служниці вїздила в город минулого.
З німецького переклав Б. Лепкий
Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.