Воля (часопис)/1920/2/7-8/Відповідь на відкритий лист Володимира Винниченка
| Воля, Т. 2, Ч. 7—8 під ред. Віктор Піснячевський Відповідь на відкритий лист Володимира Винниченка (Віктор Піснячевський) |
|
|
Віктор Піснячевський. |
…Я щасливий з того, що мої переконання
не розходяться з моїми ділами. В. Винниченко.
»Tout discuter, tout simplifer, tout
essayer, tout vérifer: voilà le règne
de la liberte«.
Добродію!
Ви звернулися з відкритим листом „до клясово-несвідомої української інтеліґенції“. Де Ви зараз — Аллах відає! Одні кажуть, що Ви щасливо „прослѣдовали“ в Москву, другі розповідають, що Ви разом з Раковським подавляєте протибольшевицькі повстання українських селян та робітників на Лівобережжу; треті кажуть, що Ви повернули з Берліну і спокійно кейфуєте в Карльсбаді. Для мене це не важно, де Ви власне пробуваєте. Коли Ви розпорядились надрукувати того листа після Вашого відїзду з Відня, Ви сподіваєтесь мабуть, що хтось Вам відповість. І я відповідаю не як „клясово-несвідомий“, а як український чорноробочий журналіст, звичайний український інтеліґент, котрий, Ви знаєте, що за 15 літ не відступив з національної дороги ні на крок і далі буде йти тим же шляхом. Нагадую Вам, що ніколи не належав до Ваших приклонників як белєтриста, а ще менше як політичного діяча. На протязі майже десятка років, коли Ви писали свої оповідання, я міг в часі вільнім від тяжкої наукової праці дозволяти собі читати тільки аристократів духа — Толстого, Достоєвського, Ґоркого, Анатоля Франса — моїх найулюбленійших письменників. Після них Ваші твори здавалися мені пародією то на Арцибашева, то на Ґоркого, то на ще кого небудь. Останні-ж Ваші публіцистичні твори — „Відродження нації“, писання в „Новій добі“, — роблять на мене цілком прикре вражіння. Вони нагадують часи старечої прострації і занепаду Толстого, коли він вдався в містицизм. Але Толстой мав десять талантів і тяжко працював над собою, давши передтим світовій літературі ґеніяльні твори. У Вас було три таланти. Та й ті Ви заздалегідь закопуєте в землю. Ваші художні праці завсігди мали відбитку неохайности, необроблености. В їх руді треба було шукати іскру Божу. А Ваша публіцистика остілько нудна, що у мене не стало сили ні одної Вашої речі до кінця дочитати, крім останнього Вашого листа. І на нього я хотів би зробити Вам кілька уваг.
Ви хочете бути „чесним з собою“! Ви рахуєте себе зараз „чесним з собою“. І проповідуєте нам „комунізм“, як найкращу фільозофію життя нації і окремої людини, бо комунізм не допускає панування людини над людиною, нації над нацією. Це проповідуєте Ви тоді, коли комунізм в Росії остаточно дійшов ad absurdum у всіх сферах життя, коли на Україні немає села, де-б не ненавиділи большевиків.
Серед жінок лікарів рідко бувають гарні діяґности. Це через те, що теорію лікарі жінки досконало можуть знати. Але пристосувати її до життя рідко хто з них уміє. Мені здається, добродію, що Ваша комуністична голова теж трохи по жіночому збудована. „Коли деякі Українці бояться великоросійського націоналізму“, то Ви радите їм нагадати „що чим більшими, послідовніщими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то швидче вони тим самим мусітимуть привести самі себе до знищення свого національного панування над Українцями“.
Так Вам каже теорія. Практики життя Ви не хочете помічати. Вона-ж каже ось що:
„Тільки що прибувший з Москви т. Клунний привіз сумну вістку про смерть т. Ткаченка. Про цю тяжку втрату розповідав мені т. Юрко Мазуренко. Після того, як їх арештували в Житомирі, їх одіслали до штабу командуючого „южфронту“. Мазуренко хотів, щоб їх висадили в Москві, і вже добув на це наказа комендатової станції, але вагон з арештованими був раптово одісланий в Серпухов. Там через кілька день тов. Ткаченко захорів, і коли було встановлено, що у його пятнистий тиф, його перевезли до лікарні. В лікарні хорий страшно страждав, жалівся на переслідування й катування. Кріза хвороби перейшла в буйство. Хорий вкінці нікого не пізнавав — помер“.
Це передруковує „Нова Доба“ з київської „Боротьби“ без коментарів. Покійний Ткаченко був одним з тих, що вірив в щирі бажання російських комуністів утворити самостійну Україну. Він ішов до них з одкритим серцем. А результат? Ви його не помічаєте. Бо у вас теорія „особь стаття“, а життя „особь стаття“.
Ви хочете бути „чесним з собою…“
„Чесність“ в наші часи, як ґума: чим більш тягнеш, тим більш розтягується…
Чесність для політичних діячів, це чесність перш за все відносно свого народа. Є приказка — „видно пана по халявках“.
Не будемо брати багато прикладів.
Візьмемо той, котрий Ви так делікатно затушували в ч. 2. „Нової Доби“. Ви є хазаїн, головний пайщик і найбільш продуктивний співробітник великого видавництва „Дзвін“. Воно видає головним чином Ваші твори. Майже три чверти доходів з нього іде в Вашу кишеню. Коли Ви були головою Директорії, Директорія видала „Дзвонові“ (себто Ви самі собі) 4,000.000 карбованців допомоги. Покидаючи владу, Ви вивезли з собою і мабуть вклали в той-же „Дзвін“ коло 5,000.000 карбованців в ріжних валютах. Підчас панування большевиків в Київі Вашому „Дзвонові“ була видана допомога в сумі — 4,000.000 карбованців папером і грішми.
Все це я пишу на підставі слів одного з найближчих Ваших співробітників.
Все то народні гроші. Що Ви з ними зробили? В ч. 2. „Нової Доби“ Ви заявляєте, що вложили ті гроші в видавництво, котре має видавати тілько комуністичні твори, що воно працює для народа. „Дзвін“ закупив в 1919. р. багато паперу по ціні 3—4 корони кільо, і друкував на ньому Ваші книжки в одній друкарні з „Волею“. Цього паперу ще в лютому цього року залишилось у Вас шість вагонів. Тоді вже папір коштував по 40—50 корон.
Ось-же Ви випускаєте на український ринок тоді-ж в початку року (див. „Нову Добу“, ч. 7) Ваші книжки (собі вартість кожної не більш 15 корон) по 3—5 швайцарських франків — себто при переводі на тодішню валюту по 120—200 корон за книжку. Цеб то — наживаючи на кожному народньому карбованчикові в десять разів більше пересічно…
Може я в детайлях помиляюся. Але загальна картина намальована мною зі слів Вашого співробітника…
Ви, правда, не самі заробляєте ці гроші. Ви ділитесь з другими комуністами — Левінським, Черкасенком (Стахом), Сірим — Вашими найближчими співробітниками по „Новій Добі“ і коакціонерами по „Дзвону“, „Українській Школі“.
Де Ваша „Чеснісь з собою“? Де Ваша совість? Як назвати цей „комунізм?“ В „Новій Добі“ Ви, правда, кажете, що прибутки з видавництва ідуть на забезпечення Ваших співробітників. А чи Ви знаєте, що дехто з дрібних робітників Ваших видавництв в буквальнім змислі слова голодує у Відні? Чи памятаєте Ви, коли Ваші товариші по перу українські письменники і журналісти задумали видати літературно-публіцистичний збірник, чистий прибуток, з котрого пішовби на користь більш голодних з них, і звернулись до Вас з проханням, дати їм яке небудь оповідання, Ви відповіли делікатною відмовою: „Зверніться до Сірого…! (Вашого приказчика).
По дѣлам их узнаєте их…“ — казав Христос!…
Які погані Ваші діла!…
Як гидко в них бабратись. Але мусимо, щоб зкинути з Вас цей флер „комуністичного величія“.
Ви голосно кричите про Вашу „чесність з собою“…
А памятаєте Ви останній понеділок у Е. X. Чикаленка перед історичним від нині 15. листопада 1919. року, день початка руйнування української держави. Понеділками у мого і Вашого „Учителя Жизни“ Чикаленка там збіралась краса української інгеліґенції. Були і Ви там з Вашою дружиною Розою Яковлевною. Задумане Вами діло вже було відоме всім. Ми казали тоді (Чикаленко і я), що Ваша справа безнадійна, що державу Ви зруйнуєте, але утворити нічого не зможете; що сила інтеліґенції загине на Україні, а Ви ганебно накиваєте пятами. Ще памятаю — я кинув у вічи Вам досить різку фразу:
— Мені не шкода буде, коли большевики повішають Вас, як політика. Бо, як політик, Ви багато шкоди наробили Україні. А ще більше наробите. Мені шкода буде Вас як письменника, бо письменників у нас мало…
Памятаю, з яким велично таємничим виглядом, з яким призирством дивились Ви обоє на хазаїна і мене, коли ми казали, що повстання удасться, але використають його большевики. Не минуло і два місяці, як на засіданню Трудового Конґресу Ви тоном побитої собаки скаржились, що большевики, пообіцявши Вам невтралітет, жорстоко обдурили Вас. А ще через місяць Ви дійсно накивали пятами за кордон.
Ви всюди зараз повторюєте, що пропустили момент завести радянську владу на Україні…
А хіба тоді разом з такими не як Ви головотяпами в політиці (Шаповал і Ko.) Ви не понатворили безграмотних большевицьких аґрарних і инших законів? Хіба Ви не робили большевицьких експериментів у всіх галузях народнього життя, аж до безглуздого терору і пограбування ювелірних крамниць.
Ви тепер „чесні з собою…“ А хто наплодив Шевців, Макаренків, Портів, Поршівців? Хто допустив їх до народньої казни, хто дав їм змогу розграбувати кровні народні грошики?
Ви разом з Поршом кидаєте зараз болотом в Скоропадського, Ліпінського, Вишиваного…
А чи знаєте Ви добродію, що в той час, коли Ви „чесний з собою“ комуніст разом з Розою Яковлевною „прохлажались“ в аристократичних Земерінґах, роскошували в найкращих палатах Відня, Скоропадський ютився з великою сімєю в трьох бідненьких кімнатах, а його дружина, уроджена Дурново, сама прала білизну… Хорий Ліпінський бідував в селянській хаті, іноді без палива. А Вишиваний, зрікшись батьківських міліонів, котрі йому пропонували під умовою відказатись від українських поглядів, жив в проголодь в пролєтарській обстановці?.. І ні один із них не кричав на увесь світ про „чесність з собою“… А тихо ніс „свій ярем“ во імя народнього діла. І це тоді, як Ви і Ваші Порші і Поршівці жирують і роскошують на остатні народні грошенята…
Чи Ви забули, як гетьман Скоропадський чесно передав під росписку Вам і Вашому урядові, 3.800,000.000 карб. в ріжних валютах, котрі він збірав для розплати з Росією, а Ви їх порозкидали по Земерінґам, Шенбрунам, пороздавали своїм клєвретам…
Я не збираюсь захищати Скоропадського. Але за його несвідомість в українських справах йому можна було багато простити. Та він всеж таки сотворив державу, котру Ви, при всій Вашій свідомости, розграбували і розруйнували до решти. Перед Вами було два шляхи — европейського і азіятського соціялізму: „Коли вожди демократії“, писав в 1818. році Arthur Henderson, вожд анґлійського пролєтаріяту, в своїй знаменитій книзі „The Aimes of Labour“, „говорять тепер про революцію, то вони мають на увазі не сліпу руйнуючу силу. Демократія не бажає бути подібною до скованого і засліпленого біблейського героя, котрий руйнує будівлю, губить Філістимлян і загибає сам. Демократія бажає установити свій контроль над громадянством при допомозі мирного законодавства, коли це буде можна. Робітнича партія переконана, що великі переміни в Анґлії мусять бути зроблені порядком зміни, рівносильної революції; але зброєю для цього мусить бути не захоплення влади при допомозі coup d’etat, а вибори; не бомби, а біллі. Потрібна не диктатура пролєтаріяту, а така парляментська партія, котраби найбільше повно обєднувала всіх трудящихся Анґлії, все рівно буде то робочий чи архітектор, письменик чи учитель. Це може зробити, на думку Hendersona, нова робітнича партія, не клясова, а національна, обєднуюча як працюючих силою мускулів, так і всю трудову інтеліґенцію. Поза межами національної, робітничої партії залишилисьби люди, що жиють рештою з свого капіталу.“
Цей шлях і ми Вам вказували в той сумний вечір. Ви пішли другою дорогою — шляхом „азіятського соціялізму.“
Хто-ж, скажіть на милость, „чесніщий з собою“ — Ви і Ваші Порші, — чи ті, кого Ви дружно грязю зараз обливаєте?
Ви зараз „чесний з собою!“ А де Ви були в липні, серпні, вересні, коли люде справді „чесні з собою“ старались врятувати Україну від Темницьких, Поршів, Жуків, Васильків, старались спасти українську справу від наслідків Вашої руйнації, жертвуючи власним здоровлям і життям, летіли на Україну. Ви їх підтримали Вашим словом і ділом? Ні, Ви тоді роскошували в найкращих курортах, бенкетували з Поршом, Темницьким, Жуком в найліпших ресторанах. І тоді тілько, коли розпочате Вами діло остаточно провалилось, Ви відхрестились від нього і виступили в новій ролі і почали знову з Ваших дурниць 1919. року. Коли вірити Святому Письму „навіть пес не вертається на блевотину свою“, а Ви не тільки „вернулись“, Ви бабраєтесь в ній, розмащуєте на сторінках Вашої „Доби“. Бо що таке Мартоси, Порші, Швеці як не Ваша „блевотина“?…
Ви „чесний з собою“, зруйнувавши власну державу, Ви в момент видимої перемоги большевиків перекидаєтесь в їх стан. Для чого?
Знаєте, що мене найбільше вражало в наших земляків Українців за 15 літ життя мого в Петрограді? Їх безмежне хамство, повна відсутність національної самоповаги.
Майже всі лакейські посади при дворі, майже всі поліцейські місця в столиці були обсаджені нашими „землячками“. В петроградських канцеляріях наші земляки були найбільше виносливими віслюками. Ніхто не нищив так національної душі, як ці лакеї і хами. Ось таким „репрезентантом“ нації виступаєте зараз і Ви… тілько на послугах большевицьких самодержців…
Ви — „чесний з собою!“…
І тому бєте Петлюру — Вашого особистого ворога. Б’єте в імя національної справи так, як в байці Крилова „прислужливий“ ведмідь зганяв каменюкою муху з лоба сонного пустельника: муха полетіла, а той на віки заснув…
Крилов казав:
— Услужливый дуракъ опаснѣе врага!…
Що таке Петлюра! Тілько муха на лобі не проснувшогося великого народа. Большевики приспособили Вас в ролі прислужливого „чесного з собою“ городового, що-б зігнати „муху“ в надії, що Ви доконаєте і Україну: вони не помилились би, як би Ваші каміння були смертоносні для українського народу. Але від цього Бог милує…
Ви — „чесний з собою!…“
Але разом з тим Ви сватаєтесь то до Коппа, то до Раковського, то до Лєніна, то до Затонського: посилаєте до них аеропляни, їдете самі, щоб задушити повстання яке виникло на Лівобережній Україні проти большевицьких бандитів, залити його кровю наших робітників і селян. Вас ніхто не приймає. Над Вами згнущаються. Вашим посланцям, старим — і „сѣдиною убѣленным“, „в бороду плюють“…
А Ви, як віслюк, прете по своїй лінії… Вибачте, але Ваша чесність з собою мені трохи нагадує позицію тої „красавицы“, про котру большевики пісню склали:
Ой стою я на крыльцѣ,
Слезы капають:
Нихто замужъ не береть,
Только лапають!…
Ви — „чесний з собою!…“
Тому Ви — колишній студент першого курсу — лаєте Петлюру „безграмотним бухгалтером“, „маняком честолюбцем“. На всіх Ваших колишніх товаришів по партії Ви дивитесь як на нікчемних, незаслуговуючих ніякої поваги пройдисвітів. Але повірте мені, що навіть такий онагр як Мартос далеко „честніщий“ ніж Ви… Його „в дѣтствѣ нянюшка ушибла!…“ У Вас же мишь розуму не з’іла. Але Ви тяжко слабі на одну хоробу, про котру ще Ніцше казав: „Демоном людскости є не необхідність і не бажання, а потреба панування. Дайте людям все можливе: здоровля, їжу, дім, насолоду… вони все будуть нещасні і незавдоволені; бо демон влади потрібує, вимагає і мусить бути завдоволеним… Потреба панування — це землетрус ломаючий і всесокрушаючий все гниле і непотрібне…
Це — гнівний, караючий, невтомний руйнуватель всіх поваплених гробів; це знак запитання, потрібуючий негайної відповіді. Жадоба влади! Перед нею людина плазує, принижується, робиться нижче гадюки, свині!…“
Цею ненаситною жадобою влади Ви отруєні до мозку кісток Ваших. І не те Вас обурює, що Петлюра — „бухгалтер“, а те, чом „бухгалтер“ у влади стоїть, а не Ви — „краса і гордість“ української літератури, „колишній голова Директорії“, „голова Секретаріяту“ et cetera, et cetera…
Чому він, а не Ви?…
Коли, добродію, Ви не тілько зможете вилічитись від цеї хороби і поставити Ваші особисті інтереси вище Ваших персональних антіпатій, тоді Ви станете дійсно „чесним з собою“… І тоді тілько визнає Вас таким і усе українське громадянство. А зараз воно рахує Вас тілько „маняком-честолюбцем!…“
Ви — „чесний з собою“ — кличете нас — інтеліґентів на Україну йти дорогою покійного Ткаченка. Може хто Вас і послухає! Я не трус — Ви це знаєте. Але гинути подурному сам не хотівби і нікому не радивби.
Два рази в Київі мене, старого-українського діяча і письменника, арештовували Ваші посіпаки по обвинуваченню… „в большевизмі.“ Перед тим три рази я був арештований посіпаками гетьмана і пять раз російськими большевиками по діяметрально-протилежному обвинуваченню. Я зла Вам не памятаю, хоч був на волосок від смерти, як не памятаю його і Вашим попередникам. Але до гроба не забуду Вам того зла, яке Ви вчинили і зараз чинете українському народові.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|