|
В Путивлі граді в-ранці рано [1]
Співає-плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує, [2]
Словами жалю додає.
„Полечу, каже, зигзицею,
Тиєю чайкою-вдовицею,
Та по-над Доном полечу, [3]
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі; і на тілі
На княжім білім помарнілім
Омию кров суху, — отру
Глибокиї, тяжкиї рани...“
І квилить-плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
„Вітрило, вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине! [4]
На-що на дужому крилі,
На всі любиї мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханови метаєш стріли?
Не мало неба і землі
І моря синёго! На морі
Гойдай насади кораблі!
А ти, прелютий... горе, горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав!“ [5]
Сумує, квилить-плаче рано
В Путивлі граді Ярославна,
І каже: „Дужий і старий, [6]
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив-єси високі скали,
Текучи в землю Половчана;
Носив-єси на байдаках,
На Половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю! [7]
О, мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала, [8]
У море слёз не посилала —
Слёзами моря не долить!“
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу, на брамі —
Святее сонечко зійшло —
І каже: „Сонце пресвятеє!
На землю радість принесло [9]
І людям, і землі, — моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив-єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину, —
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи...
Загинув ладо, — я загину!“ [10]
4 Іюня С. Петербург.
|
