Перейти до вмісту

Кобзарь (1876)/Том 2/Відьма

Матеріал з Вікіджерел
Кобзарь. Том 2
Тарас Шевченко
Відьма
• Інші версії цієї роботи див. Відьма (Шевченко)
Відьма.
(Поема.).

Молюся, знову уповаю,
І знову слёзи виливаю, [1]
І думу тяжкую мою
Німим стінам передаю.

 Озовітеся ж, заплачте,
 Німиї, зо мною
 Над неправдою людською,
 Над долею злою.
 Озовітесь! А за вами
 Може озоветься
 Безталання невсипуще.
 І нам усміхнеться;
 Поєднає з недолею
 І з людьми, і скаже
 Спасибі нам; помолиться,
 Й тихо спати ляже,
І примиренному присняться
І люде добрі, і любов,
І все добро, і встане в-ранці
Веселий, і забуде знов
Свою недолю; і в неволі [2]
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов.
Така моя рада, незнаємий брате!
Смирись перед Богом, людей не займай,
Шукай собі брата у полі і в хаті
І дбай домовину, а слави не дбай;
Бо вона не спинить віку молодого
Не верне з-за літа нашої весни.
От-так-то мій друже! молись, брате, Богу
І мене в молитвах твоїх помьяни. [3]

Коло осіннёго Миколи,
Обідрані, трохи не голі,
Бендерським шляхом у-ночі
Ішли цигане; а йдучи —
Звичайне вольниї — співали.
Ішли, ішли, а потім стали
Шатро край шляху розпьяли, [4]
Огонь чи-малий розвели
І кругом ёго посідали:
Хто з шашликом, а хто і так...
За те він вольний, як козак
Колись то був. Сидять, куняють,
А за шатром в степу співає
Неначе пьяна з приданок
До-дому йдучи молодиця:

 „Ой у новій хаті
 Полягали спати:
 Молодій приснилось,
 Що мати сказилась,
 Свекор оженився,
 Батько утопився...
 І!... гу!...“
Цигане слухають, сміються:
„І де ті люде тут візьмуться?
Оце мабуть із-аа Дніпра, [5]
Бо тут все степ... Мара! мара!“
Цигане крикнули, схопились,
А перед ними опинялось
Те, що співало. Жаль і страх!
В свитині латаній дрожала
Якась людина. На ногах
І на ружах повиступала
Од стужи кров, аж струпом стала,
І довгі коси в репъяхах
О поли бились в ковтунах.
Постояла, а потім сіла
Коло огню і руки гріла
На самім полумъї. „Ну так!
Оженився неборак!“
Сама собі вона шептала
І тяжко-страшно усміхалась.
Що ж се таке? Се не мара.
Моя се мати і сестра,
Моя се відьма, щоб ви знали.

Цигане.

А відкіля ти, молодице?

Відьма.

Хто, я? (співає.)
 „Як була я молодиця,
 Цілували мене в лице,
 А як стала стара баба,
 Цілували б, була б рада.“

Циган.

Співуча, нічого сказать!
Як-би собі таку достать,

Та ще й з медведем...
Відьма.

 Я співаю,
Чи то сижу, чи то гуляю...
Все співаю, все співаю,
Уже забула й говорить,
А перше добре говорила.

Циган.

Де ж ти була, що заблудила?

Відьма.

Хто, я?... чи ти? [6] (шепоче.)
Цить лишень... цить!
Он бач, зо мною пан лежить!
Огонь погас, а місяць сходить,
В яру пасеться вовкулак... (Усміхнувшись)
Я в приданках була, впилася
І, молода, не продалася...
А все то прокляті пани
З дівчатами такеє діють...
Ще треба другу одружить. [7]
Піду, без мене не зъуміють
І в домовину положить.

Циган.

Не йди, небого! Будь ти з нами,
У нас, їй-Богу, добре жить!

Відьма.

А діти єсть у вас?

Циган.
 Немає. [8]
Відьма.

Кого ж годуєте-єсте,
Кого ви спати кладете,
Кого колишете в-ночі,
Лягаючи і встаючи
За кого молитесь? Ох діти!
І все діти, і все діти!
Не знаю, де од їх подітись...
Де не піду — й вони зо мною!
Вони зъїдять мене колись...

Цигане.

Не плачу небого, не журись,
У нас дітей нема й заводу.

Відьма.

Хоч з гори та в воду.


І відьма тяжко заридала.
Цигане мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав.
Вона ж не спала, не журилась,
Сиділа, ноги устромила
В гарячий попіл. Виступав
Щербатий місяць з-за могили
І на шатро мов позірав,
Аж поки хмари заступили.

 Чом не спиться багатому,
 Сивому, гладкому?
 Чом не спиться убогому,
 Сироті старому?
 Один дума, як-би-ёго
 Достроїть палати;
 Другий дума, як-би-ёго
 На подзвін придбати.
 Один старий одпочине
 В пишнів домовині,
 Другий старий — і так-собі
 Де-небудь під тином.
 І обидва спочивають
 І гадки не мають!
 Убогого не згадують,
 А того ще й лають.
Не спиться старому ні в полі, ні в хаті,
А треба як-небудь віку доживати.

 Коло огню старий циган
 З люлькою куняє...
 Позірає на приблуду [9]
 Й на подзвін недбає.

Циган.

Чому не ляхеш, не спочинеш?
Зірниця сходить, подивись!

Відьма.

Дивилась я; вже ти дивись!

Циган.

Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.

Відьма.

 Не просплюся,
Я вже ніколи не просплюсь!
От-так де небудь і загину
У буръяні... (співає тихо.)
 „Гаю, гаю, темний гаю,
 Тихенький Дунаю!
 Ой у гаї погуляю,
 В Дунаї скупаюсь,
 В зеленому баговінні
 Трохи одпочину...
 Та може ще, хоч каліку,
 Приведу дитину.“

Дарма! аби собі ходило,
Та вміло матір проклинать!
А он, чи бачиш: на могилі
Очима лупа кошеня?
Іди до мене! Кицю! Кицю!...
Не йде прокляте бісеня!
А то дала б тобі напиться
З моєї чистої криниці... (приспівує.)
 „Стоїть кутя на покуті,
 А в запічку діти;
 Наплодила-наводила,
 Та нема де діти.
 Чи то потопити?
 Чи то подушити?
 Чи жидові на кров продать,
 А гроші пропити?“

Що, добре наші завдають?
Сідай лиш близшенько, от-тут.
Отто-то й то! А ти не знаєш,
Що я в Волощині була?
Я розскажу, як нагадаю...
Близнят в Бендерах привела,
У білих Яссах колихала,
У Дунаєві купала,
В Туреччині сповила,
Та до дому однесла,
Аж у Київ. Та вже дома
Без кадила, без кропила,
За три шаги охрестила;
А три шаги пропила;
Упилася! упилась!
І досі пьяна!...
І вже ніколи не просплюся,
Бо я вже Бога не боюся
І не соромлюся людей.
Коли б мені оттих дітей
Найти де-небудь! Ти не знаєш,
Чи б в Туреччині война?

Циган.

Була колись, тепер нема —
Умер найстарший старшина.

Відьма.

А я думала, що й досі, [10]
Аж уже немає.
Слухай, лишень, скажу тобі,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина Ивана...
Дочку свою Наталоньку,
Та шукаю пана,
Того Ирода, що знаєш?...
Стрівай, нагадала...
Як була я молодою,
І гадки не мала,
По садочку похожала,
Квітчалась, пишалась,
А він мене і набачив,
Ирод!... І не снилось,
Що я була кріпачкою,
А то б утопилась...
Було б легше. От набачив,
Та й бере в покої
І стриже, неначе хлопця,
І в поход з собою
Бере мене. У Бендери
Прийшли ми; стояли
З москалями на кватерах,
А москалі за Дунаєм
Турка воювали.
Тут дав Бог мені близнята,
Як-раз проти Спаса.
А він мене і покинув,
Не вступив [11] і в хату,
На дітей своїх не глянув,
Люципер проклятий!
Пішов собі з москалями,
А я з байстрюками
Повертала в Україну
Степами, тернами,
Острижена; та й байдуже!
У селах питала
Шлях у Київ. І що з мене
Люде насміялись!...
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою Країну
Придибала. Одпочила,
Вечора діждалась,
Та й у село. Хотілось, бач,
Щоб люде не знали.
От я крадусь по-під-тинню
До своєї хати.
В хаті темно. Нема дома,
Або вже ліг спати
Мій батечко одинокий.
Я ледве ступаю...
Вхожу в хату, аж щось стогне,
Ніби умірає:
То мій батько. І нікому
Ні перехрестити,
Ні рук скласти. О, прокляті,
Лукавиї діти!
Що ви дієте на світі!...
Я перелякалась...
Хата пусткою смерділа.
От я заховала
Близнят своїх у коморі...
Вбігаю у хату, —
А він уже ледве дише...
Я до ёго: „тату!
Мій таточку! Це я прийшла!“
За руки хватаю...
— Це я, кажу. А він мені
Шепче: „я прощаю,
Я прощаю!“ Тілько й чула...
Здається, я впала
І заснула... Як-би була
До віку проспала!...
О-півночі прокинулась —
Як у ямі в хаті,
А за руку батько давить...
„Тату, кричу, тату!“
А він уже так, як крига.
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане,
Як-би таку суку
Тобі дочку, що зробив би? [12]

Циган.

Їй-Богу, не знаю. [13]

Відьма.

Та мовчи вже, бо забуду:
Потім не згадаю.
Дітей, бачться, годувала,
Та в засік ховала,
Та очіпок — се вже в-ранці —
Клоччям вимощала,
Щоб незнать було, що стрига;
Прибралась, ходила,
Поки люде домовину
На-дворі робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали...
І одна я, як билина
На полі, осталась
На сім світі... Були діти —
І тих не осталось.

 „Через яр ходила,
 Та воду носила,
 Коровай сама бгала —
 Дочку оддавала,
 Сина оженила...
 І... гу!...“

Циган.

Не скигли, бо ти всіх побудиш.

Відьма.

Хиба я скиглю, навісний!

Циган.

Та добре, добре! Що дальш буде,
Розсказуй дальше.

Відьма.

Навариш завтра мамалиги?...
Я кукурузи принесу.

 Нагадала, нагадала!
 З дочкою ліг спати,
 Завдав сина у лакеї...
 Громадою з хати
 Виганяли. Нагадала...
 Я собак дражнила
 По-під вікнами з старцями,
 І байстрят носила
 За плечима, щоб привчались...
 Аж і сам приїхав... [14]
Я до ёго кинулася,
Забудучи лихо.
Привітав мене, люципер,
Благословив діток,
Та й забрав їх у покої.
Ростуть, мої квіти,
Та й виросли. Сина Йвана
Оддав якійсь пані
У лакеї, а Наталю...
Чи твої цигане

Всі поснули?
Циган.

 Всі поснули.

Відьма.

Бо щоб не почули
Мого слова. Страшно буде...
І ти, старий друже,
Злякаєшся, як вимовлю...
Чи тобі байдуже?
Наталочку... дитя своє...
Занапастив! А до того
Посилає в Київ
Мене, бачиш, молитися.
Я, дурна, й ходила,
І молилась... Ні, цигане
Я марне молилась!...
Чи в вас єсть Бог який-небудь?
В нас Ёго немає
Пани вкрали, та в шкатулі
У себе ховають.

Вертаюся із Київа.
Замкнуті покої...
Він узяв її з собою,
Та й поїхав з нею,
З Наталею!... Чи чуєш ти?
І остриг, проклятий,
Дитя своє. Полетіла
Я ёго шукати
В Волощину. Та й шукаю,
Совою літаю
Над байраками, та діток,
Діточок шукаю,
Наталоньку! Ні, ні, ні, ні!
Я шукаю пана!...
Розірву!... Возьміть до себе
І мене, цигане,
Я медведя водитиму,
А як найду ката,
То й спущу ёго на ёго!
От-тоді, проклятий!... [15]
Ні не спущу. Сама ёго
Загризу!... Чи чуєш?
Одружимось, моє серце,
Я й досі дівую;
Я сина вже оженила,
А дочка й так буде:
Лазитиме по-під-тинню,
Поки найдуть люде
Неживою. Чи ти бачив?
Там такий хороший
Мій син Иван!... Ух, холодно!
Позич мені грошей!
Намиста доброго куплю,
Та й тебе повішу,
А сама піду до-дому...
Дивись, миша, миша...
Несе у Київ мишенят!
Не донесеш, утопиш десь,
Або пан одніме!
Чи я найду моїх діток,
Чи так і загину?

 Та й замовкла, мов заснула.
 Цигане вставали.
 Розібрали [16] шатро своє,
 В дорогу рушали, —
 Та й рушили. Пішли степом;
 А вона, небога
 Безталанна, встала мовчки,
 І ніби-то Богу
 Нишком собі помолилась,
 Та й пошкандибала
 З циганами. І тихо,
 Тихенько співала:
 „Кажуть люде, що суд буде,
 А суду не буде,
 Бо вже мене осудили
 На сім світі люде.“

Із-за Дністра пішли цигане
І на Волинь і на Украйну;
 За селом село минали,
 В городи ходили,
 І марою за собою
 Приблуду водили.
 І співала й танцювала,
 Не пила й не їла,
 Неначе смерть з циганами
 По селах ходила.
 Потім разом схаменулась,
 Стала їсти й пити,
 І ховатись за шатрами,
 І Богу молитись.
 Щось таке їй поробила
 Стара Маріула,
 Якимсь зіллям напувала, —
 То воно й минулось.

 Потім її стала вчити
 І лікарувати:
 Які трави, що од чого
 І де їх шукати;
 Як сушити, як варити, —
 Всёму, всёму вчила
 Маріула. А та вчилась,
 Та Богу молилась.
 Минуло літо, уже й друге
 І трете настало,
 Уже прийшли в Україну...
 Жаль їй чогось стало.
 Поклонилась Маріулі
 За науку в ноги,
 Попрощалась з циганами,
 Помолилась Богу,
 Та й пішла собі, небога,
 В свою Україну, [17]
 Рада, рада, та весела,
 Мов мала дитина.
 Які села прохожала,
 Болящих питала
 І травами напувала
 І всім помагала.
 В осені прийшла до-дому,
 Пустку затопила,
 Вимазала, упоралась,
 Легенько спочила,
 Мов у раї. Все забула:
 Злее і не злее.
 Всіх простила, всіх любила
 І мов над землею
 Святим ангелом витала:
 Так їй легко стало!
 Мов в палатах, в своїй хаті
 Жити вона стала.
 І сусіде не цурались —
 Все село любило,
 Бо вона все по болящих
 День і ніч ходила.
 І всім людям помагала,
 І плати не брала,
 А як брала, то калікам
 Зараз оддавала.
 Або свічечку в неділю
 Спасові поставить
 За всіх грішних, а у себе
 Й шага не оставить.
 „На-що мені? (було каже)
 Чи то в мене діти?!...“
 Та й заплаче. От-так вона
 Сама собі в світі,
 Вік недовгий доживала...
 Дівчата бувало
 І днювали, й ночували,
 Й хату прибірали,
 І мазали, і квітчали,
 І їсти варили...
 І ворожить не просили, —
 Так собі любили!...
 В хатиночці чисто, тихо,
 Ясно, мов у раї,
 І знай двері поскрипують, —
 Ніхто не минає.
 Той добри-день, прийде, скаже,
 Той зілля попросить;
 Той калачик, паляничку,
 Всёго понаносять...
 Аби було з ким пожити,
 Добром поділитись.
 От-тас вона жила дома
 І вкрита, і сита;
 І любили й поважали,
 І всёго давали...
 А все таки покриткою
 І відьмою звали! —

 З подагрою і подушками,
 З трёма чи й більше лікарями,
 Із-за Німецької землі
 Весною пана привезли
 Самого тілько: де ж ті діти?
 Дочку на хорта проміняв,
 А сина в карти проіграв!
 (І так трапляється на світі!
 А що ж ми маємо робить?)
 Отто-ж взяли ёго лічить.
 Лічили, аж у трёх лічили,
 Уже чого з ним не робили?
 Та ба... не буде вже грішить,
 А ще-б хотілося... Простила!
 Святого зізля наварила
 І милосердная з села
 Лічити ворога пішла
 І лікарів оттих просила,
 Щоб пана зіллям напоїть:
 Хрестилася, що буде жить!
 Та лікарі не допустили,
 Прогнали, трохи ще й не били.
 Взяла горщечок, та й пішла;
 Ідучи діточок згадала...
 Заплакала... і жаль їй стало.
 Що панові не помогла!

 Весна зіму проганяв,
 І зелений по землі
 Весна килим розстилає;
 Із ірію журавлі
 Летять високо ключами,
 І степами, та шляхами
 Чумажи на Дін пішли.
 І на землі, і на небі
 Рай. І я не знаю,
 Якого ще люде раю
 У Бога благають?
 А тим-часом непрощений
 Грішний умірає. —
 Уже ёго лукавого
 Сакраментували,
 Клали долі, на соломі
 І стелю знімали —
 Не вмірає... і лікарі
 Нічого не вдіють!...
 Якось трохи полегшало —
 „Покличте Лукію!...“

 Шепнув, та аж затрусився...
 Привели в палати
 Мою відьму... і лікарі
 Вже стали благати,
 Щоб помогла... прийшла вона
 І у ногах стала
 І нищечком за грішного
 „Отче-наш“ читала.
 Пан неначе прокинувся,
 Глянув кругом себе,
 І на неї... та й закричав:
 „Не треба, не треба!...“
 Іди собі!... або стрівай...
 Чи ти не забула?
 Прости мене! прости мене!...“
 І слёза блиснула
 В-перше зроду... — „я прощаю...
 Я давно простила...“
 І свічечку дала в руки
 І перехрестила.
 Заснув ворог перед нею,
 Як тая дитина,
 А її за свою душу
 Молитись покинув.
 Сорокоусти наймала
 У Київ ходила
 Та за пана покойного
 Господа молила.

 І в-осені вернулася
 В село зімувати.
 Ніби матір привітали
 Ласкаві дівчата.
 І знов стали на досвітки
 До неї ходити;
 І знов стали, як матері
 Лукії годити;
 А вона їх научала,
 Як на світі жити;
 Розсказує, як і вона
 Колись дівувала,
 І як пана полюбила,
 Покриткою стала,
 І як стригою ходила,
 Близнят породила,
 Як блукала з циганами,
 І як її вчила
 Лікарувать Маріула;
 І все, що робилось, —
 Усе було розсказує,
 Аж плачуть дівчата
 Та хрестяться... жахаються,
 Ніби пан у хаті...
 А вона їм розсказує,
 Нросить-закдинає —
 Щоб з панами не кохались,
 Бо Бог покарає,
 Що „підете ви по світу
 Так, як я ходила,
 Батька, матір погубите,
 Як я погубила...
 Дітей своїх на сміх людям
 Пустите по світу
 Так, як я... як я... пустила...
 Діти мої! Діти!...“

 От-так вона научала.
 Дівчата хрестились,
 Та плакали, а у-ночі
 Пани все їм снились
 І з рогами, і з хвостами,
 Обрізують коси,
 Та кусають, та сміються,
 Та простоволосих
 На собак, то-що міняють,
 У дёгті купають,
 І виводять на улицю
 І людей скликають
 Дивитися... Оттаке-то
 Дівчаточкам снилось;
 А все таки на досвітки
 До неї ходили.

 Прийшла весна зеленая;
 Стара моя встала,
 Пішла в поле шукать зілля
 Та там і осталась...
 І обідать і вечерять
 Варили дівчата.
 Та не знали, де ділася
 Їх нерідна мати.
 Пастухи в селі сказали,
 Що коло могили
 У калюжі стару відьму
 Чорти задавили.
 Найшли її, громадою,
 Без попа сховали,
 І в могилу осиковий
 Кілок забивали.
 А дівчата уквітчали
 Могилу квітками,
 І осику поливали
 Дрібними слёзами.
 І виросла на могилі
 Осика заклята.
 От-там відьма похована:
 Хреститесь, дівчата!
 Хреститеся і не кваптесь
 На панів лукавих,
 Бо згинете осміяні,
 Наробите слави.
1858 р. Марта 6.



——————

  1. ... проливаю. (Льв. вид.)
  2. ... і в недолі (ib.)
  3. Остатні 8 віршів по першому рукопису. (Ред.)
  4. Шатро край шляху напьяли,
    Багаття вбоге розвели
    І воло ёго посідали. (Перш. рукоп.)
  5. ... із-за Дністра. (Льв. вид.)
  6. Хто я? цить, цить!
    З дочкою пан лежить. (Перш. рук.)
  7. Ще треба сина оженить. (ib.)
  8. Бог має: повмірали. (Льв. вид.)
  9. А дивиться на приблуду:
    Може що й гадає. (Перш. рук.)
  10. Я думала в Туреччині,
    Аж і там немає
    Ось слухай же... (Перш. рук.)
  11. Не впустив. (Льв. вид.)
  12. ... чи простив би? (Рук. вар.)
  13. Простив би, їй Богу!... (ib.)
  14. Аж і пан приїхав.
    От-тоді було громаді
    І всім до сто-лиха,
    Щоб мене не виганяли
    З батьківської хати!
    Та й взяв мене з близнятами
    До себе в палати...
    Ростуть мої близняточка,
    А я утішаюсь
    І з лютою гадюкою
    Я знову кохаюсь.
    Докохалася до краю:
    Сина у лакеї...
    Занапастив... а з дочкою!
    Чи чуєш з своєю!...
    Чи се не гріх по вашому?
    І в вас так уміють?!
    А мені дав карбованця
    Та послав у Київ,
    Послав Богу молитися,
    От-то-ж я й ходила
    І молилась... Ні, цигане,
    Я дарма молилась.
    Чи в вас єсть Бог який-небудь?
    От-же в нас немає:
    Пани вкрали, та в шкатулі
    У себе ховають.
    Вертаюся до-дому, —
    Замкнуті покої;
    Пмн поїхав десь з дочкою,
    Як перше зо мною,
    І сина взяв. Потім, потім...
    Далебі не знаю,
    Що робилось!... мені снилось
    Ніби-то літаю
    Над байраками совою
    І дітей шукаю...
    Ні, не слухай!... я не дітей,
    Я шукала пана...
    А тепер уже не треба :
    Піду у цигане.
    Я вже сива оженила,
    А дочка й так буде,
    Лазитиме по-під-тинню,
    Поки стопчуть люде!
    Ти не бачив мого сина?
    Там такий хороший,
    Такий, як ти. Ух, холодно!
    . . . . . . . (Рук. вар.)
  15. Одійди, проклятий. (Льв. вид.)
  16. Розбірали. (Льв. вид.)
  17. Подаємо сей варьянт, як він стоїть у першому рукопису. Лагодячи задля видання цю поему, кінець її Т. Г. вкоротив так:

    Та й пішла собі небога
    В свою Україну.
    »Вернусь, каже: хоч погляну
    На дочку, на сина!«
    Не довелось. Пан вернувся,
    Покинув Наталю
    В Московщині. А ти її
    За Дністром шукала!
    Сина Йвана молодого
    Оддали в салдати
    За те, що ти не навчила
    Панів шанувати.
    До кого ж ти прихилишся?
    Нікого немає!
    До людей хились, небого,
    Люде привітають.

     Пан вернувшись занедужав,
    Стогне, пропадає,
    А вона набрала зілля,
    Та й пішла в палати
    Лічить ёго, помагати,

    А не проклинати.
    Не помогла болящому,
    Бо не допустили;
    А як умер, то за ёго
    Богу помолилась.
    І жила собі святою,
    Дівчат научала,
    Щоб з панами не кохались,
    Людей не цурались —
    »А то Бог вас покарає,
    А ще гірше люде:
    Люде горді, неправедні,
    Своїм судом судять...«
    От-так вона поучала,
    Болящих лічила,
    З убогими останнёю
    Крихтою ділилась.
    Люде добрі і розумні
    Добре її знали,
    А все таки покриткою
    І відьмою звали.