Памяти М. О. Маркович (Марко Вовчок)
| Памяти М. О. Маркович (Марко-Вовчок) Київ: 1907 |
|
Газети подали звістку од 31 іюля, що на Кавказі померла відома украінська письменниця Марія Олександровна Маркович (по другому чоловікові — Лобач), що придбала собі голосну славу в нашій літературі під псевдонімом Марко Вовчок[1]). Її «Народні оповідання» знає кожний освічений украінець, а колись читала їх і російська публіка в перекладах, що появлялись окремими книжками і дрюковались по часописях. І поруч з широкою популярністю творів, особа їх автора багато останніх років зоставалась в тіні і тепер настільки призабулась громадянством, що мало хто й знав, що Марко Вовчок ще живе; вістка про її смерть прозвучала наче якийсь анахронізм, пригадала щось давнє, забуте. Яко письменниця, покійна Марія Олександровна придбала собі славу тільки своїми украінськими творами: що ж до російських, яких вона написала значно більше, то вони й у свій час не мали великого успіху, а тепер їх і зовсім призабули. В цьому російські твори Марка Вовчка поділили долю російських писань Гребінки, Куліша та ин. украінських письменників, що виступали одночасно й у російській літературі. Той факт, що покійна, будучи з роду росіянкою, вирісши в Орловщині й живучи на Вкраіні тільки на протязі шости років, та й то все по городах, змогла написати оповідання з надзвичайно докладним знанням життя украінського селянина, тонким розумінням його псіхології, і — що найважніще — щиро народньою мовою, здавна інтригував земляків; багатьох наводило на сумнів те, що Мар. Ол. писала по украінськи тільки до того часу, як жила з своім чоловіком відомим украінським етнографом і кирило-мефодієвським братчиком, Опанасом Васильовичем Марковичем, а як покинула його, то перейшла на писання виключно російською мовою. Все це нахиляло до думки, що в украінському писанні Мар. Ол. брав близьку співучасть Опанас Вас. Автор біографії Опан. Вас., д. М. З., признає навіть, що Мар. Ол. була всього тільки співробітником свого чоловіка, і що його, а не її, треба вважати за автора «Народніх оповідань»[2]). Опанас Вас. до кінця свого віку не роскрив таємничого псевдоніму, і сподівались, що може таки роскриє його Марія Олександровна; але й вона зійшла в могилу, унесши туда свою літературну тайну. Як би там ні було, авторство «Народ. оповід». треба признати подвійним — Марії Олександровни та її чоловіка.
Марія Олександровна Велінська (дівоча фамілія письменниці) походила з дворянської російської родини, скінчила дівочий інститут і жила в своїх родичів в Орлі. Сюди в кінці 1847 року було заслано під догляд губернатора за приналежність до кирило-мефодієвського братства молодого студента київського університета Опанаса Васильовича Марковича, а щоб доглядати було зручніш, його зроблено помічником правителя канцелярії губернатора. Палкий украінський патріот, щирий демократ, Маркович був красунь із себе, співав чудовим оксамітним баритоном і в товаристві відзначався самим веселим гумором. Не диво, що він сподобався красуні — Марії Велінській, і вона пішла за його заміж. В 1851 році Маркович покинув службу в канцелярії губернатора і в грудні того ж року був уже в Чернигові, де здобув посаду коректора «Чернигов. губ. Вѣдом». Не довго прожили Марковичі в Чернигові; в 1853 році Опан. Вас. служить у Київі, а через рік у Немирові. Служба все припадала йому не до смаку, і він не міг вжитись на ній. В 1857 році в Петербурзі появилась книжка украінською мовою «Народні Оповідання», видана Кулішем з його передмовою, а в Москві того ж таки року вийшли «Разсказы изъ народнаго русскаго быта», обидві книжки під псевдонімом «Марко Вовчок». «Народні Оповідання» звернули на себе загальну увагу. Украінська критика в особі Куліша зустріла їх з ентузіязмом. Автор, як кажуть, влучив момент. Саме тоді, після кримської війни, прокинувся в громадянстві вільнолюбний рух і в повітрі вже почувалась близькість великої селянської реформи. Талановито написані оповідання з кріпацького життя саме відповідали настрієві й інтересу громадянства. Як кажуть сучасники, ні одна украінська книжка не росходилась так, як оповідання Марка Вовчка. З великою похвалою відізвалась про «Народні Оповідання» і російська критика. Добролюбов присвятив їм широку статю в «Современникѣ», а Тургенєв переклав оповідання на російську мову. Цей переклад зробив на російську публіку вражіння, подібне до того, яке робив в своїм часі знаменитий роман Бічер-Стоу. Автором оповідань усі зацікавились.
Вихід «Народніх Оповідань» зробив перелом у житті Марковичів. Автором їх признавалась Марія Ол., і слава її почала рости дуже швидко. 1858 року Марковичі з малим сином Богдасем поїхали до Петербурга. По дорозі гостювали в брата Опанаса Вас. у Чернигівщині. Інтересні спомини зберіг про перебування Марковичів у родичів небіж Опанаса Вас., тепер відомий украінський белетрист Дмитро Маркович. Він був тоді малим хлопцем, але в його памяти живо заховався образ Марії Ол. Д-ій Маркович описує її як повний контраст до надзвичайно рухливого й палкого Опанаса Вас.: «блондинка з сірими гарними очима, з рівними, плавними, спокійними рухами; в моменти різких поривів дядька Опанаса вона дивилась на його широко роскритими очима, не сміючись. Я пригадую її високою, з великою русою косою»[3])… В Петербурзі Марія Ол. попала в круг украінських і російських літератів, які радісно її привітали, Шевченко був од неї в захопленні і ставив її вище од усіх украінських письменників. В своїй відомій поезії він возвеличив її як «кроткого пророка і обличителя жестоких людей неситих». З Тургенєвим завязалась у неї щира приязнь. В сяйві літературної слави й успіхів Марії Ол. померк в сутінку Опанас Васильович. Куліш, що був свідком тріюмфу Марії Ол., згадує про ці часи в листі до Ом. Огоновського: «Тут закурили перед Вовчком фіміямом з десятьох кадильниць! Втішався Маркович жінчиною славою більш як дитиною. Марія ж була мовчуще божество серед хвалебного гимну: приймала славословіє земляків, яко дань достойну й праведну. Як хто приходив до неї з літературним візитом, бідаха Опанас не смів сідати з гостем в жінчиному кабінеті»… На ці часи припадає найбільш продуктивна робота Марії Ол. 1860 року в «Хаті» Куліша дрюкується оповідання «Чари», в «Основі» 1861 і 1862 років надрюковано шість оповідань; тута, між иншим, надрюковано одно з найкращих її оповідань — «Інститутка», де з особливою силою і в широкому масштабі змальовано відносини панів і селян в кріпацькій Украіні; в 1861 році перший том оповідань вийшов другим виданням, в 1862 році вийшов другий том оповідань, в 1865 році появився третій.
В 1859 році Марковичі поїхали за кордон, але скоро Опанас Вас. повернувся звідти сам один. Більше з жінкою й сином він уже й не бачився. Хоча Опанас Вас. ще кілька років посилав за кордон гроші для сімьї і все виглядав її до себе, але так і не дочекався ні жінки, ні сина. Останні роки свого життя провів він у скрутних обставинах, розбитий морально, і помер 1867 року в Чернигові в земському шпіталі. Поховано його на громадський кошт.
Розійшовшись з Опанасом Вас., Марія Ол. покинула украінську літературу і стала письменницею виключно російською. Широкі знайомости в літературних кругах і успіх перших оповідань одкрили перед Мар. Ол. двері до редакцій найкращих тодішніх рос. журналів. Разом з Д. Писаревим її запрошено до співробітництва в «Отеч. Зап»., де 1868 р. надрюковано її роман «Живая Душа», «Записки причетника» (що вважається за найкращий її твір в російській мові) та ин. повісти. Окрім орігінальних повістей, Марія Ол. почала займатись перекладами. В 1902 році Марія Ол. прислала до редакції «Кіев. Стар». своє українське оповідання «Чортище» писане ще в 60 роки і присвячене Шевченкові. Останнім її твором взагалі, здається, єсть маленьке оповідання, дрюковане позаторік в «Русской Мысли».
Решту своїх днів провела Марія Ол. в безвісти; вона вийшла в 70 роках у-друге заміж за д. Лобача і пробувала з ним у Ставропільській губернії. Обставини останніх років її життя зовсім невідомі.
Коли взяти на увагу час, коли появились «Народні Оповідання» і здобули широку славу, то в словах тих критиків, що рівняли вражіння од творів Марка Вовчка до вражіння од роману Бічер-Стоу, нема ніякого прибільшення. За для високого основного мотиву оповідань — теплої любови до меньшого брата-кріпака, задля правдивого змалювання його лихої долі, авторові прощались ріжні хиби, які зараз ясні кожному читачеві: сентіментально-піднесений тон, ненатуральність в змалюванні де-яких характерів і пригод, нахил до ідеалізації своїх героїв. Громадянський характер оповідань був положений на першому плані, і тому то в признанні великої ваги оповідань зійшлись Куліш і Добролюбов. Куліш ставив Марка Вовчка нарівні з Шевченком і Квіткою, зве її народним речником: «Не Марка Вовчка становлю я поруч із цими великими духами — сам по собі він іще не виявивсь — а велике його діло, яко речника народнього, котрий говорить не від себе. Не свої мислі він обявля нам, як Квітка; не своєю душею за народ боліє, як Тарас: писатель тут одступивсь геть, назад свого писання; а в писанні його сам народ, лицем до лиця, промовляє до нас словом своїм також, як у вищі свої години промовляв піснею»[4]). Од теплоти мови Марка Вовчка, говорить сучасний критик[5]) в некролозі Марії Ол., таяли криги вікової байдужости до долі поневоленого народу. Її «кроткий» протест проти соціяльної неправди кріпаччини ставить Марію Ол. в ряді «апостолів людськости», борців за волю і братерство. Що становить особливу прикмету оповідань Марка-Вовчка — це їх чудова мова, найкращий зразок того, чим може бути жива народня мова в устах правдивого майстра-художника. Ця надзвичайно тонка, артистично-ніжна мова поруч з високим ідейним змістом забезпечили за Марком Вовчком імя класика в украінському письменстві. На творах Марка Вовчка, так само як на творах Квітки і Шевченка виховувались покоління украінських письменників, переймаючи і розвиваючи благородні традиції її оповідань. І Куліш був правий, коли пророкував в своїй передмові, що «такії оповідання, як Вовчкові, стануться з часом основою словесности нашої народньої, як росшириться вона і роскинеться на всі сторони пишними вітами».
Д. Д.
—————
- ↑ З листа, якого тільки-що ми одібрали од її чоловіка, дознаємось, що М. О. Маркович померла 28 іюля на дачі, біля Нальчика (Терськ. Обл.) після 7 місяців тяжкої хороби — невроз сердця. Ред.
- ↑ М. З. Афанасій Васильевичъ Марковичъ. Черн. 1896, ст. 12
- ↑ Кіев. Ст., 1893, IV, ст. 53.
- ↑ Передмова Куліша до першого видання оповідань М. В., писана 1857 року. Цітуємо по виданню «Народн. Опов.» 1902 р.
- ↑ В. Чаговецъ, «Кіев. Мысль», ч. 192.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року.
Автор помер у 1951, тому ця робота перебуває також у суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.