вічную па́мять, а сами́хъ васъ учиня́въ собі само́му вічною па́мяттю міждо живи́ми.
Такъ промовля́е сумній душі на́шій душа́ Тара́сова. Ёго́ смерть яку́сь но́ву, свіжую си́лу надала́ ёго́ поэзіі, и въ насъ по хутора́хъ и се́лахъ почали́ іі́ за́ново чита́ти. Уся́ке сло́во ёго́ тепе́ръ яки́мся но́вимъ світомъ сия́е, и ди́вомъ намъ здае́тця, що таки́й поэтъ неда́внечко ще живъ міжъ на́ми. Невели́ка кни́жка зъ ёго́ писа́ння ви́йде, а про ту кни́жку мо́жна въ-де́сятеро більшу написа́ти. Неха́й же сю пра́цю візьмуть на се́бе лю́де дотепні́йші, а зъ насъ бу́де й то́го, що ми, якъ ду́мами, якъ се́рцемъ чу́ли, такъ про Тара́са по́просту й написа́ли. Сла́ва тобі, Тара́се, по́ки на Вкраі́ні хочъ одно́ дівча́ рідну пісню співа́тиме, поки хочъ одна́ ма́ти по-сво́ёму дити́ну голу́битиме, по́ки хочъ оди́нъ ба́тько не чужи́мъ сло́вомъ про да́вні моги́ли си́ну говори́тиме!
Хуторяни́нъ.
