матері в Чернигівську губ. і вертаючись відтіль назад, затримаюсь в Орлі, й Марковичові завезу баночку варення. Нас не забували проїздом через Тулу великоросси з високою осьвітою. Хомяков, Армашевській, Гусев і инші. Гусев навіть у своєму дворі і дім нам хотів збудовати, аби ми жили у його. Та Куліш сказав: «Скілько вовка не корми, а він усе в ліс дивиться». Що ми бували в лихих матеріяльних обставинах, до моєї матері ми не хотіли писати, щоб її ще більш не сокрушати. Вона й так через те непорозуміння мало не збожеволіла, од жаху і альбом дорогий з малюнками й віршами П. О. Куліша і старшого боярина нашого, Шевченка, закопала десь — і потім ніколи ёго не знайшла… І все ій здавалось, що я йду пішки, в старечій одежі, в вікно заглядаю; худа, бліда, згнічена, і такого зятя втеряла, котрим пишалася так.
Перед весіллям якось Оп. Маркович завітав до нас, до мами, у хутір Мотроновку, і, памятаю, мені трохи оповів про знайомість з Марією Василівною, ще не бувши жонатим. Що якось чудно поводилась тітка її з нею, у котрої вона жила… Чимала хата, доволі й покоівок з розмаітими жіночими працями (се-ж ще за кріпацтва було); а в кутку стоять ширми, там заслонене її ліжко. Отсе й була оселя… будучого Вовчка… І багато дечого розказував, та як я про се не думала, шо з сього вийде, «спиця у нашому колесі», то й байдуже.
Опанас Маркович бував у моєї сестри в Кіїві з одним студентом і було співає: «Чом, чом, чорнобров, чом до мене не прийшов». Приємний був чоловік, і гарний з себе — чорнявий, чорні, яскраві очи. Весело співав і мімікою домовляв…
Як вони вже одружилися, теж були у сестри; їй, Марковичці було ще літ 17-ть. Таке ще молоде і так чудно було убране, видно що було пригнічене: гладесенький білий кісейний чіпчичок без кружева й всякаго убрання; та дарма, за нею сестра так упадала, мов вона в найкращих брюсельских кружевах. Була мовчазна, мало
