У неділеньку раненько,
Рано, до схід сонця,
Ой журилася Грициха,
Сівши у віконця,
І смутними оченьками
За Самар гляділа,
У те поле безконечне,
Де Саур-могила.
З того краю далекого
Сина сподівалась,
Не раз, не два, його ждучи,
Слізьми умивалась.
Давно пішов з козаками
У степ на татарів;
І немає об них вісті,
Мов у воду впали.
Полетіли на врагових
Сизими орлами,
Не дай, Боже, на чужині
Лягти головами.
Не сон схилив головоньку
На білії руки;
Ой упала, схилилася
Од тяжкої муки.
Ой згадавши вона сина,
Мужика згадала;
Серце кров’ю облилося,
Вона плакать стала.
Не год же він у неволі
У польській Вкраїні: