Та и серце мое
Чуе лихо твое:
Бо воно вjдчогось все тоскуе,
И недурно воно
Нiе тяжко давно:
Нj, воно шось недобре вjщуе! —
Не потура на се козакъ
И на коня мерщj сjдае,
Сказавъ «прощай!» — й чиркнувъ вjнъ такъ,
Якъ вjтеръ по полю лjтае....
Минувъ Донець, минувъ Торець,
И степъю скаче по Самарj....
Въ пилj уввесь, буцjм-то въ хмарj,
Летить по Польщj молодець....
Мовъ вихоръ той летить, та й дума:
Чи мила жде ёго, чи нj;
Чи весело живе, чи рюма,
А може спить давно въ землj;
Вjкъ, може, гjрко каратае:
Шо день пройшовъ, шо нjчь пройде —
Вона сёго вjдъ слjзъ не знае....
Мене зове, мене все жде!
«Ой, вjтру-вjтру! ти бистрjшъ —
Лети жъ до милои скорjшъ:
Скажи ти jй, нехай не плаче!
Скажи, шо милiй близько скаче.....
А ти, мjй коню, якъ скорjшъ
Мене до милои примчишъ:
Тобj за те я гарну збрую
Въ татаръ добуду золотую!...»
