Схuлuвшuсь на руку, дuвлюся я
В вечирнє кра̀йнебо далеко и глuбоко,
И чую, просuться душа моя
Тудu, де потонуло в хмарах око.
И тьохка сердце у мене́,
А в очих темно, темно, мутно...
Чого-ж в души становuться так смутно,
Колu дuвлюсь, вечи̂рнє небо, на тебе́?
Покрuте хмарамu, мов хвuлямu те море,
Що тu там мовuш в вuшuни?
Чи перши радостu, чи тяжке горе
Тu шлеш самотному мени?
Чого твоя журлuва мова
Моий души недовидома?
И мова ся, й велuка рич
Для мене темна так, мов тая ни̂ч.
Тu, може, мовuш те, що так як хмарu
Покрuлu, кра̀йнебо, красu твои,
Так потемниють дни мои
Без радостu и ви̂д людськои карu?
И те, що ми̂й сuри̂тськuй слид
Зальється на свити сльозамu,
А доля зла, и хмарu бид
На бидну голову посuплються громамu?
Тебе я не пойму, як и того, що буде,
А тилькu важко так мени,
Неначе небо все и хмарu ти
Мени схuлuлuся на грудu.
— ◦ —
