А потим в далuнѝ музùкой залuлuсь!
Так як безумна-та в ночную пору,
Роскuнувшu волосься по плеча̀х,
Бижuть, летuть з горu на гору,
Тоска в души, а сльозu на очях;
То плаче на одний, то на другий смиється,
А по́тим так затуже, так зальється,
Неначе хочеться бач ий,
Щоб все тужuло з нею вмисти,
Що є на неби, на земли!
Мов громом вдаренuй, так я стояв на мисти,
И слухав вас, и не розстався-б з вамu, —
И як безумнuй горював....
О, ни, замученнuй до сли̂з писнямu,
Я ради̂сть горем запuвав.
Не зуздрив я, як ни̂ч пройшла вже до пи̂вночи,
Як мисяць молодuй вже вuбuвшись из мочи,
Схuлuвшu голову, на горах засuпав,
А тилкu чув, як голос писни затuхав,
По-малу-малу по долuни,
И з горем я тоди сказав:
Простить, писни славьянськои дивчuнu!
