покинутої іржавої «буржуйки», що, притулившись до муру, стояла на трьох скалічених ніжках, нікому більше не потрібна.
— Єсть! — скрикнув він. — Ще й дверці... Ні дощ, ні-хто. Зачинив — і все.
Відтак він підхопив з собою шмат старого лантуха, що вже кілька днів приховував його на глину, і вийшов з подвір'я на глухішу вулицю, а там — подався до моря.
— На Отраду! Кажуть, на Отраді є.
Ще здалека шуміло незнане й величне море, дихало назустріч Альоші гострими пахощами.
Море!
Воно притягало, як казка; грало фантастичним гулом у схвильованій душі Альоші.
Він жадібно напружував зір, біг до нього з висхлими від огню губами... Ще одна вулиця, ще один ріг того великого будинку.
І от воно вдарило йому в вічі безконечним блиском своєї могутньої спини. Альоша став і захитався від несподіванки. Праворуч звисали, як хмари, тяжкі головаті скелі, немов викинуті з глибини морської в повітря невідомою силою. Від скель у безвість здіймався поораний хвилями зелений пінявий горб. То горб на спині моря!.. Тут віяв широкий вітер. Білі полотна надималися й гнали човники через рівчаки та провалля.
— Море... — прошелестів Альоша блідими губами, на яких засохла тонка плівка жаги. — От, море!
І він, розвіяний солоним вогким вітром, з шматиною, мов з прапором, у худій руці, підбіг до скелі й задер на неї голову.
— Ого, ти яка висока. А я на тебе видерусь. Он з того боку. Тут є мох, він не слизький.
Зручно й швидко пошкрябався з припічка на припічок, впирався голими колінами, хапав заломи сірого каменю тремтячими пальцями, сколупував обвітрені пухирі скелі й пнувся вгору. Серце, сповнене гордого захвату, натхненно працювало в розхристаних грудях, бронзова голова палала сміливою радістю.
— Я видирався ще й на вищі сосни. На них смола так живицею до підошви береться, як глей. Ух, вона й пахне!
Відтак він опинився на горі. Перед ним відкрилася широка черінь між скелями, де можна трохи наколупати глини. Хоча ж во'на тут і з піском потроху. Але він уже знає, що й до чого треба зробити. Лиш те, що її дурницею ще й не вколупнеш. Ну, та є на те шмат залізного обруча. А там на пісок знайти способу не важко. Отож не треба гаяти часу.
Але яке це море! От! Ну й же ж і сила... Земля проти нього — як кузочка.
Він ще постояв у задумі, вдивляючися в казкові обрії, що зливалися з сталевим відблиском води. Потому кинувся назад і швидко почав дзюбати й шкрябати жорстку черінь між скелями. І раптом спалахнула в ньому гірка образа.
— Я покажу вам! — простогнав він, затято прищулившись до скелі. — Ця глина така тверда, не вколупнеш залізякою. Але хоч би й зубами, то я візьму.
А глини було зовсім мало. Щоб добути її кілька пригорщів, він мусив колупатися до нестями. Гарячий піт обмив йому обличчя; зслоте волосся пристало вогкими пасмами до лоба. Пальці понабрякали йому, як граблі; під нігтями горів дрібними жаринками гострий пісок.
Альоша забув за будинок.
Сонце пройшло над ним в багряних хмарах і впало тяжкою головою на зелені гребені і захиталося на них — велике, розколоте на огненні сегменти.
Тоді він махнув шматтям свого рукава по обличчю, розправив спину і радісно скрикнув:
— Маємо!
Склав кінці шматини навхрест, зав'язав їх, підняв вузол.