пором воску, нюхаючи на всі боки, стукаючи та гукаючи, чи не почує щось такого, що навело б його на щасливий слід. Та ні, яма була глуха й німа, не давала ніякого знаку. Ось Герман уже опинився на дні і, важко дишучи, почав лямпою освічувати, шпортати та обнюхувати стіни. В ухах його шуміло — знак, що повітря у ямі було сперте. Та ні, не те лишень! Звідкись, очевидно, віяло холодним газом! Мав би це бути який знак? Герман ще раз похилився до стіни, з якої йшов той газ, ще раз наблизив до неї лямпу й побачив у ній тоненьку, як нитка, розсілину, що зигзагуватою лінією скісно бігла знизу вгору й губилася в пітьмі. Він притулився до тої розсілини й почув зовсім виразно: дме з неї вонючий дух! То не нафта, бо та давно проламала би стіну й бухнула би в яму. Це тверде тіло — очевидно, віск! Це той скарб, якого він шукав, і який дасть йому нову силу. Він аж захлипав зі зворушення й подзвонив, щоби тягли його вгору. А коли його витягли наверх, він був увесь задиханий, аж душився, і не міг сказати ані слова. Робітники, що працювали при корбі, підхопили його за підруки, відв'язали від линви й хопилися натирати його водою, думаючи, що він умліває від задухи, але Герман, ще не можучи встати з землі, затріпав руками й ногами.
— Ні, ні, мені нічого! — скрикнув він уриваним голосом. — Біжіть, кличте мені обер… оберштайгера! Живо! Живо!
Не минуло півгодини, а вже Герман був по нараді з оберштайгером. Та й що було тут нараджуватися? Герман ані слухати не хотів скептичних уваг оберштайгера, що там
