жав. Сонце, бачиться, саме заходило й скісним промінням освічувало блискучу, лаковану, чорну дощечку над його головою. Біля нього багато таких же ліжок, — стогнання, охання… Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить довкола й заглядає до хорих. Він дуже її злякався й затулив очі. Знов забуття.
Мов крізь сон, до його слуху пробивається пискливий, нестерпний голос, що довго-довго, одностайно приспівує. Він відкись ніби знає, що це шпиталь, але як він сюди дістався й чому — не знає.
Герман не знає й донині, як довго лежав у шпиталі, на яку слабість, відки його взяли й за яку ласку. Вражіння з того часу мелькають у його голові, мов відблиски далеких блискавиць.
Був сумний, осінній день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на свіже повітря, він почув себе таким безсильним, покиненим усіми, несвідущим того, що тепер починати, — страх перейняв його серед тої широкої, безлюдної вулиці, так як колись уночі при виді вогників, що тут і там блискали з вікон. Він ледве міг собі пригадати, що таке з ним діялося перед недугою. Йому збиралося на плач, але якось здужав перемогти себе й пішов, куди очі видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болоті вулиці.
— Герш, Герш! А ходи сюди! — крикнув хтось на нього збоку жидівською мовою. Хлопчина обернувся й побачив невеличкого, сизоокого жида з рідким, жовтавим поростом на бороді. На жиді була дрантива бекеша й чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом.
