несосвітенний, де бідному ріпникові супроти нього право найти!.. А ми що! Іваниха бідна з дитиною на службі, а я тут товчуся по тім пеклі і вже, видко, і до віку з нього не вирвуся. Та й не того мені жаль! Що там я! Але те мене коле, що от — погиб чоловік, пропав ні за цапову душу, і тому злодієві ніщо, ходить собі і сміється! То мене гризе, що для бідного робітника нема правди на світі!“
Матій замовк і, важко зідхнувши, похилив голову. Андрусь і Бенедьо також мовчали, придавлені тим простим, а так безмірно важким оповіданням.
— А знаєш ти, побратиме Матію, що я тобі скажу? — сказав перегодя Андрусь якимсь, немов гнівним, зворушеним голосом.
— Та що такого?
— Що ти дурень великий, от що!
Матій і Бенедьо видивилися на нього.
— Чому ж ти цього досі мені не говорив?
— Чому не говорив? — повторив неохітно Матій. — А пощо було говорити?
— Тьфу, до сто чортів на такий розум! — розгнівався Андрусь. — Провадить процес зі зайдою, процес той, якби був виграний, міг би подати велику заохоту для бідних ріпників, міг би їм показати, що не можна робучого чоловіка безкарно кривдити, до виграння того процесу потребує свідків, а він мовчить тихо, не голоситься, а тільки тишком собі в куті в кулак трубить. Ну, скажи мені, добрий це розум?..
Матій задумався і засумував.
— Гай, гай, двох свідків! — сказав він. — Я ж тобі, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собі за тих двох свідків, аж тепер по невчасі. Бо раз, хто тепер винайде тих свідків?
