Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/362

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Голод — велике слово. Мов грізна змора, стояв він у кожного за плечима, і на згадку про голод притихли голосні, смілі крики.

— До ями кожного, хто над нами збиткується! — гомоніли в другім кінці.

— Та що то з того, — угомонював старий Стасюра. — Раз, що хто верже другого до ями, той піде гнити до криміналу…

— Овва, ще хто знає, чи піде, — сказав сумовито Матій. — А от злодій Мортко верг мого Іванчика, ще й гроші його забрав, і донині ходить по світі та насміхається з робочих людей.

— Е, то багач, то багач! — закричали деякі. — Багачеві все ввійде. А нехай би бідний чоловік зробив щось подібного, ну, ну!

— А по-друге, — говорив далі Стасюра, — сто збиткується над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався: і чемно і ладно з вами: на тобі, що тобі належиться, а прецінь при тім чує чоловік, що з нього шкіру міхом деруть. В тім наша біда!

— Правда, правда! — гомоніли ріпники.

— Та що то, — говорили другі, — на то вже відай нема ради.

— Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожну слабість зілля є, треба тільки пошукати. А що-ж, хіба ж би на наше горе не було ліку? Треба пошукати. На то нас нині зійшлася така громада, щоби про те поговорити. Аджеж знаєте: громада — великий чоловік; де один своїм розумом нічого не вистачить, там громада все таки борше ладу дійде.

— Коли б то сталося, щоби ми нині до якого ладу дійшли, — говорили ріпники. — А час уже великий, біда до кости догризає!