в будинку ради повітової, почав міркувати, що йому робити далі. Та нараз зупинився, на його лиці заяснів усміх, і він навіть ударив себе долонею по чолі. Гай, гай! Що за дивне сотворіння чоловік! Найближчі, найнатуральніші думки приходять йому в голову найпізніше! До найближчої мети мусить доходити крутими, далекими манівцями! Адже ж що може бути простіше, як конверсія всіх оцих векселевих довгів на одну позичку в будущій зреформованій повітовій касі? Йому, маршалкові, позички, хоч і як високої, каса не посміє відмовити. Значить, коби тілько якнайшвидше доконати реформи! А й ся справа була майже запевнена, опозиція Кшивотульського вже тепер дуже слаба, а по іменинах пані маршалкової, надіятися, й зовсім перестане існувати. Ліквідація обох існуючих кас — проста формальність, і перед великоднем, у великім пості можна буде позбутися оцього упиря, що морив його душу. Треба тілько ще одного: випросити у Вагмана проволоку до того часу. І, роздумавши се, пан маршалок переждав, доки почало смеркати, і, одягши свою легку загортку, пішки, крадучись вулицями і пильнуючи йти так, щоб його ніхто не пізнавав, поспішив до Вагманового помешкання.
Вагман приняв пана маршалка покірно, просив його сідати, а сам, стоячи перед ним, запитав, чим може служити? Пан маршалок усміхнувся на кутні зуби.
— Чую, що у вас мої векселі.
— Дещо є.
— Ви завдали собі праці скупити їх.
— Продавали, то я купував.
— Яку ціль мали ви, скуповуючи мої довги?
— Інтерес, прошу вельможного пана маршалка. Пан маршалок добра фірма, то чому ж не маю купити?
— І що ж думаєте робити з ними?
— Що маю робити? Надіюся, що пан маршалок сплатять. Адже папери добрі.
— Не бійтеся, пане Вагман, свого підпису я ніколи не заперечу.
— Може, вельможний пан маршалок хочуть зараз сплатити дещо?
— Бачите, пане Вагман, дещо я міг би, але думаю, що ліпше буде все відразу. У вас там богато тих папірців?
— Буде на п'ятдесят тисяч, а може й троха більше.
