— Ні, жиє ще! — шептав Шварц. — Поможи!
— Що хочеш робити?
— Ось тут його! На отсей гак. Неначе сам повісився.
І оба підняли Вагмана, потім Шварц зав'язав оба кінці шнура за гак, вбитий високо в стіні — колись там висів великий образ — і, підтягнувши тіло догори, пустили його висіти. Вагман ще трепав хвилю ногами, потім голова звісилася на груди — було по нім.
— А тепер живо, за грішми! Чи двері замкнені?
— Ні! — шепнув з переляком Шнадельський, бачучи, що вони відчинені нарозстіж.
— Замкни!
Поки Шнадельський замикав двері, Шварц перешукував Вагманові кишені, щоб знайти ключі від вертгеймівки. Знайшовши ключі, він відімкнув касу. Гроші лежали на купі — банкноти, золоті й срібні монети — чистих 50 000, нині одержаних Вагманом від Кшивотульського. Шварц загарбав їх у невеличкий мішочок, що лежав тут же в касі, і встромив до кишені.
— Буде з нас! — мовив радісно.
— А більше готівки нема? — питав Шнадельський, переглядаючи ще шуфляду бюрка.
— Нема. Векслі, скрипти — чорт бери, се не для нас. Ходімо!
І оба вийшли. Виходячи, вони замкнули на ключ двері Вагманової комнати, а ключ вкинули назад досередини, відхиливши силою долішню половину не дуже солідних дверей. Потім вийшли з сіней на вулицю, де в тій хвилі не було нікого. Надворі падав густий сніг; високо над містом у верхів'ях дерев гудів вітер. Місто дрімало.
— Куди тепер? — питав Шнадельський, цокочучи зубами зо страху.
— Ходімо до шинку, до нашого товариства! — мовив Шварц.
— До них? Ні, не можу. Я ввесь трясуся. На мені, певно, лиця нема. Зараз пізнають.
— Тьху! М'якушка з тебе! — мовив Шварц. — Ну, про мене, то лишися на вулиці! Я зайду сам. Конче треба, щоб нас тепер бачили в шинку. Се відверне від нас підозріння, бодай на перший час.
І вони пішли вулицею, бродячи в глибокім снігу, яким за сей вечір покрилася земля. Перед шинком Шнадельський лишився сам надворі, а Шварц увійшов досередини.
