Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленню, Регіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернулася тепер, не була б побачила не то дверей — ані ганку, ані хвіртки, ані навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снігова курява була занадто густа. Але дві мужеські постаті, що надійшли з противного кінця вулиці, побачили ті жовті плями.
— Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади, у нього світиться. Ввійдімо до нього! — мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшися в свій довгий плащ і закотивши ковнір угору, йшов згорблений, мов опираючись.
— І чого ти тягнеш мене? — мовив він. — Чого нас тут треба так пізно?
— Треба, треба! Ти вже здайся на мене! — мовив Шварц і відчинив хвіртку.
— Але ж я чую себе недобре, тремчу, мене б'є пропасниця!
— Нічого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудився. А до розмови можеш не мішатися. Здайся на мене!
— Подивляю тебе! — мовив Шнадельський, цокочучи зубами.
Шварц тимчасом ввійшов на ганок, застукав до дверей, а не чуючи ніякого голосу з нутра, взяв за клямку. Двері відчинилися. Вони були незамкнені.
— Ов, а се що таке? — мовив він, обертаючися до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.
— А! — вирвалося з його горла, а потім він став на місці як вритий.
— Що там? — запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопившися руками за одвірок, занімів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобутися на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівці; вишкірені зуби, вибалушені очі й заціплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикості і жорстокості.
— Що тут сталося? — перший прошептав Шнадельський, обертаючися до Шварца.
— Укоськали його, — мовив Шварц, поборюючи своє зворушення.
— Але хто?
— Можливо, що вона. А може…
Він задумався.
