з руки і взяти його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка.
Ось наступив і другий відділ монгольський з долини; молодців стиснено в тій безвихідній кам'яній кліті, приперто їх до стіни, і лиш стільки вільного місця було перед ними, скільки могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали слабнути, а монголи пруться і пруться на них, мов хвилі повені. Вже деякі, стративши всяку надію і бачучи неможливість дальшої боротьби, наосліп кинулися в найгустіші ряди монголів і в одній хвилі погибали, розсічені топорами. Інші, шепчучи молитви, тулилися ще до стіни, мов вона могла дати їм якунебудь поміч; треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, і смертельні удари монголів заставали їх уже трупами, нечутливими й бездушними. Тільки невеличка горстка найсильніших — п'ять їх було, — оточивши Максима, держалася ще просто, мов шпиль скелі серед розгуканої заливи. Три приступи монголів відбила вже та горстка, стоячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й топори в руках героїв затупилися, одяг їх, руки й лиця скрізь заплили кров'ю, — але все ще різко і виразно відзивався голос Максима, що загрівав товаришів до оборони. Тугар Вовк напівгнівно, напів з подивом дивився на молодця згори.
— Їй-богу, славний молодець! — сказав він сам до себе. — Не дивуюсь, що він зачарував мою доньку. І мене самого він міг би зачарувати своєю лицарською вдачею!
А потім, обертаючися до своїх монголів, що стояли над берегом яру, він крикнув:
— Далі, скачіть на них! Нехай скінчиться та різанина. Лиш цього (показав Максима) не тикайте!
