— Ти наклониш?
— Побачиш! Іди лишень!
— Причарована дівчина! — воркотів сам собі боярин, виходячи з намета. — Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається!
— Серце моє, Максиме! — сказала по його виході Мирослава, обвівши руками шию Максимову і цілуючи його бліді, спечені уста, — не журися! Монголи відси не вийдуть, тут їм усім погибати!
— Ох, Мирославо, зоре моя! — сумовито сказав Максим, — рад би я цьому вірити, але надто велика їх сила, за слабі наші тухольці.
— Нам прийшли в поміч Загіряни й Верховинці.
— Зброї доброї не мають.
— І про це не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі, хвиля ще, а сотні огнищ запалають довкола долини, а при кожнім огнищу робити будуть ваші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.
— І хто ж це таке вигадав? Хто навчив наших майстрів?
— Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонечко зійде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.
Максим радісно обняв Мирославу і міцно притиснув її до серця.
— Життя моє! — сказав він, — ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!
— Ні, Максиме! — сказала Мирослава, — я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе
