нам твердість і вмілість і згоду! Дай нам не злякатися їх кількости і вірити в свою силу! Дай нам дружністю і згодою і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!
Він замовк. Слова його, гарячі, могучі, тремтіли в свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потоку і, мов надумавшись, покинула бити собою об кам'яну гать, а повернулася взад.
Поки боярин вернувся зі свого невдатного посольства, Максим сидів у його шатрі і прислухався та думав, що йому робити. Коротка стріча з Мирославою була світлою хвилею серед пітьми його невільництва. Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті, все те немов вирвало його з темного гробу, повернуло йому життя. Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думками дожидався він боярина.
— Так, ти тут? — скрикнув боярин, вступаючи в намет. — Бідний хлопче, даремно я старався про твоє увільнення. Завзятий твій старий! Хоч сивий, а дитина.
— А хіба ж я не казав тобі, боярине, що даремне твоє старання? — відповів Максим. — Ну, але що ж таке сказав мій батько?
— Казав, що будуть битися до останнього духу, та й годі! Або ми, каже, всі поляжемо,або ви.
— Мій батько не на вітер говорить, боярине. Він звик добре передумати, заким що говорить.
