— Вже я те бачу, що він хоч потроху, а правду каже! — мовив неохітно боярин. — Але що діяти? Все таки боротьба тухольців з монголами нерівна. Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!
— Ей, боярине! Є способи на силу! — відмовив Максим.
— Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова, ви вчарували її, то, певна річ, навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок каміння завтра, але не дуже шкідливий градок, бо не вміли добре виплести шнурових пружин.
— А крім метавок, думаєш, не мають іншого способу?
— Не знаю. Бачиться, нема. А втім не довго й чекати, рано побачимо. Тільки лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра рано вивести нас відси без бою і без страти часу. А тут тухольці вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що мені зробить? Як не можна, то не можна!
— Ні, боярине, так не кажи! Поки що, ти все таки в монгольських руках так само, як я. Мусиш волити їх волю.
— Але що ж я їм удію?
— Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.
— Ти? Мені? — скрикнув здивований боярин. — Що ж ти можеш зробити для мене?
— Я знаю стежку з цієї кітловини, безпечну, а скриту, про яку не знає ніхто в Тухлі, окрім мого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивезти відділ монголів на верх і обсадити ними вивіз, а тоді
