легка річ буде розвалити засіки і вийти з цієї долини.
Боярин стояв, мов остовпілий, перед Максимом, ухам своїм віри не йняв. — Невже ж це може бути? — блиснуло в його голові, і знов потемніло, і щось защеміло в його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на Максима, то все таки йому подобалася його лицарська твердість і незламність; тож тепер, коли почув такі Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе, рветься останнє пасмо віри в чесність і постійність людей.
— Хлопче, — скрикнув він, — що це ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось подібного?
— А що ж, боярине, — сказав напівсумно, а напівнасмішливо Максим, — сам же ти сказав, що сила солому ломить.
— Але ти, ти, що недавно ще присягався, що „волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду“?
— Що діяти, — сказав знов так само Максим, — як не можна додержати присяги, то не можна!
— І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? — скрикнув гнівно боярин.
— Боярине, — відказав терпко Максим, — не згадуй про неї!
— А видиш, як тебе це вкололо! — сказав боярин, — видно, що я правду кажу.
— Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби…
— Якби що? Чому не договорюєш? — скрикнув Тугар Вовк.
