— Я це давно знаю, боярине! — сказав безжурно Максим.
Знов вийшов боярин, і швидко потім увійшли два монгольські ковалі, розкували Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу втискалися йому не лише в тіло, але немов би аж у душу. З легким серцем і повний надії він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда змірив його від ніг до голови своїми грізними, дикими очима, і сказав через товмача — цю послугу цим разом сповняв для обох Тугар Вовк:
— Рабе, — мовив Бурунда. — Я чув, що ти знаєш вихід із цієї долини?
— Знаю, — відказав Максим.
— І готов показати його нам?
— Готов.
— Якої плати надієшся за те?
— Ніякої.
— Для чого ж це робиш?
— З доброї волі.
— Де цей вихід?
— В огороді мого батька.
— Можеш зараз знайти його?
— Не можу. Все там погоріло, а вихід грубо прикопаний землею. Коли розвидниться, знайду.
— Оце ж розвиднюється. Іди й шукай! І слухай, що тобі скажу. Коли говориш правду, коли знайдеш вихід, то будеш свобідний, ще й дари одержиш. Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.
— Покладаюсь на твоє слово, великий бегадире, — сказав Максим, — покладайсь і ти на моє слово!
