кимнебудь, зайнятий обов'язками свого стану та важкою боротьбою за шматок хліба. Парохія була маленька, вбога, з народу прихід був дуже мізерний, треба було зайнятися господарством, тяжкою, мужицькою працею. О. Нестор пірнув із головою в те море буденних клопотів та заходів: орав і сіяв, плекав худобу, гонив воли на продажу, збирав сіно, торгував вівсом і бриндзею, заводив у горах нові роди картоплі, був і рільником, і садівником, і пасішником. Та все таки серце його не могло вспокоїтись. Рана була надто глибока, і хоч загоїлася зверху, то полишила по собі важку меланхолію, огірчення й вічне невдоволення. О. Нестор ніколи не переставав відчувати того, що він змарнована людина, що з нього не те могло бути. Він сповнював свої обов'язки, робив навіть більше, та все якось механічно, сердито; видно було, що всі його поступки йшли не з любови, а з погорди до людей. І не диво, що хоч він не кривдив своїх парохіян, та вони все таки не любили його, немов жахалися того холоду, що сидів у його серці й віяв від нього довкола.
По кількох літах побуту в тому гірському гнізді о. Нестор сильно змінився. Постарів, згорбився, став зовсім непривітний і неговіркий. Зверхній його вигляд був занедбаний, одежа вбога й дуже часто нечищена. В селі говорили, що він скупий, ба й його власні слуги жалувались, що годує їх погано. Йому вдалося кілька разів дуже корисно продати випасені воли. Більші суми грошей, що найшлися в його руках, почали звільна розпалювати його жадобу. Серце, що не находило людей, до котрих могло-б прив'язатися, почало помаленьку
