— Так чого ж ви хочете від мене? — спитав він нарешті.
— Або я знаю, чого й хотіти! — безрадно сказав Деменюк. — Я до єґомостя, як до рідного батька…
— Е, що там, батька! — якось сукристо[1] буркнув о. Нестор, котрого ця історія, очевидно, скребла по серці. — Нехай дівчина пильнується, що ж тут більше можна порадити?
— То то й клопіт мій, — журливо говорив Деменюк. — Досі я хоч знав про підходи панича, та не боявся нічого. А тепер боюсь. Від кількох день щось сталося дівчині. Ходить, як сама не своя. Раз весела, аж немов іскри від неї скачуть, то знов потім сумна, що й слова від неї не видобудеш. І годі зміркувати, що вона думає, чого хоче і що з нею діється.
— То злий знак! То дуже злий знак, — сказав о. Нестор.
— Власне, власне! І я так думаю, — підхопив Деменюк. — І для того я хотів просити, тільки най єґомость не гніваються за мою смілість, чи не схотіли б єґомость сами з нею переговорити?
— Сам?
— Ну, ні! Разом зо мною. Але може єґомость ліпше промовили б їй до серця, може вона сказала б, що з нею сталося.
— Гм… Це можна… Поговоримо.
— О, велике спасибі єґомостеві! — сказав Деменюк, цілуючи кістляву руку о. Нестора. — Я знаю, вона єґомостя поважає й любить, як рідна дитина, і нічого перед єґомостем не втаїть. Оце вже зараз будемо проти ковалевої
- ↑ Сукристо — прикро, гостро.
