Сподобав дівчину й батькові своєму та й мені оповівся. Що ж, я хіба Господу Богу подякувати можу за таке добро, кращого зятя й придумати не міг би. Та й коваль не від того. Чесний чоловік, знаємося від молодих літ, за маєтком він не гонить, дитину мою пізнав добре й полюбив. Бачите, пан-отче, все так і складається, щоб до доброго кінця дійти.
— Та дай вам Боже, Гнате! Дай Боже вам і вашій дитині всього доброго. Хоч то з тим ковалем…
— Лиш одно лихо, прошу єґомостя, — перебив його Деменюк.
— А то яке?
— Та не знаю, як і сказати. Бачите, наш панич, пан Адась… Не знаю, що йому сталося, досить, що від якогось часу не дає Маланці спокою. Чи в полі, чи в саду, чи в лісі, чи на пасовиці, де тільки вона покажеться, так щоб не при людях, зараз він коло неї і вродиться. І баламутить мені дитину, прошу єґомостя, от біда! Наговорює їй, щоб не йшла за Максима, щоб ішла до нього на службу, що він її зробить панею, візьме з собою до Львова, ожениться з нею, і всякі такі дурниці. Дівчина вже і просилася в нього, і втікала, і всяко відповідала йому, а він усе своє товче. Якби то простий парубок або який чужий, то вона б собі дала з ним раду. А то ж нашої дідички син, я в його матері служу, то бідна дитина боїться надто гостро з ним обійтися, щоб, буває, й мені і їй чимнебудь не пошкодив. Бо що йому? Хіба тяжко нам бідним досолити?
О. Нестор похнюпився й посумнів, слухаючи тієї мови. Видно було, що вона дуже немило вразила його.
