— Та недобре, прошу єґомостя. Дуже недобре.
— Захорувала?
— Е, ні, борони Боже! Хоч, правду кажучи, якби захорувала, то може мені не було б тільки гризоти.
— Ну, а що ж? Пустилася на злу дорогу?
— Свят, свят, свят! А що то єґомость говорять! — аж зупинився з переляку Деменюк. — Хіба я на те свою дитину годував, і кохав, і в страсі Божім виховував, щоб вона на злу дорогу пішла? Аджеж єґомость знають її!
— А, знаю, знаю! Чесна дівчина, щира, роботяща…
— Е, що тото. Я її батько! Не хочу хвалитися, бо то не моя заслуга, а Божа ласка. Але скажу по правді: то золото, не дівчина. Послушна, працьовита, порядок любить, мене старого шанує, для господаря як рідна дитина… Ні, на свою Маланку я ніколи не пожалуюся.
— Ну, так яка ж вам із нею гризота, Гнате?
— Така, прошу єґомостя, гризота, що цур їй та пек! Але почекайте, ще одно маю вам про неї сказати, ніби то про мою Маланку… Знаєте, єґомость, що крім доброго серця і здорових, роботящих рук дав їй Господь і красоту. Не знаю, чи на щастя, чи на горе. Бо в бідному стані красота для дівчини рідко коли добро. Та чень то Господь милосерний якось оберне. Бачите, сподобав собі її ковалів син, того таки коваля, що в нього вона на службі.
— Максим, Максим ковалів… ага, ага, пригадую собі його.
— Той самий, прошу єґомостя. Гарний парубок, добрий, щирий і маючого батька син.
