того родинного життя, щоб жалував своїх самотніх літ. Його серце давно вже зів'яло, його чуття були притуплені, щоб почувати зависть із-за таких речей.
Як одинокий відгук того неприхильного чуття являлася в нього якась їдка насмішка, коли проходив повз нову плебанію, якесь критичне хитання головою і вперта нехіть переступити поріг цього заказаного обістя.
— Таке то! — проворкотів він і цим разом, проходячи гостинцем, не то сам до себе, не то до Деменюка. — Татуньо там у церкві слово Боже править, а донечка он якої веселої на фортоплясах витинає. Еманципантка! Не бійся, до церкви не піде. Там саме хлопство!..
Деменюк нічого не відповів на ці слова. Вирісши змалку при церкві і при священиках, він привик шанувати кожного з них і не любив, коли якій духовній особі чимнебудь докоряли. А до духовних осіб він зачислював не тільки самих попів, але й їх рідню.
Аж коли минули плебанію, й о. Нестор зовсім успокоївся, Деменюк порівнявся з ним зовсім і, цілуючи його в руку, сказав несміло:
— Я б отця духовного щось просив.
— Ви, Гнате? — здивувався о. Нестор. — А що таке?
— Та я не знаю… Може то єґомостеві не в лад буде…
— А, Боже мій! Гнате! Говоріть бо попросту!
— Та знають єґомость… Моя Маланка… ота, що в коваля служить…
— То ніби ваша дочка?
— Та так, так, дочка! Одиначка моя. Господи, тільки й усієї моєї рідні.
— Ну, і що ж із нею?
