Пані Олімпія ще глибше похилила голову, немов і ждала такої відповіді, і ледве чутним голосом запитала:
— Чому?
— Тому… тому, що я не хочу й не дам!
— То не рація.
— Бог би мене подвійно покарав! Раз за те, що ті гроші… адже це ціна моєї душі, мого життя! Адже це кров! Кров тисячів бідних людей, піт людський, котрий я нагромадив, і котрий упаде на мою душу. Ні, не хочу цього! Зверну їм це, зверну все до останнього гроша!
— Що це ви плетете? Кому звернете? — з погордою й затаєною лютістю говорила пані Олімпія, знов звільна випростовуючись.
Та о. Нестор мов і не чув її.
— А, по-друге, тому що ваш Адась…
— Ваш, ваш! — скрикнула пані Олімпія.
— Що ваш Адась зовсім не такий чоловік, щоб я міг зі спокійним сумлінням віддати в його руки ті гроші.
— Так кому ж ви їх віддасте?
— Я вже знаю кому! О, не бійтеся! Я вже знаю!
— Нікому їх не дасте! — твердо й різко замітила пані Олімпія. — Не маєте права! Вашому синові грозить банкрутство, позбавлення всього маєтку, а ви з якимись фантастичними думками носитесь.
— О, мої гроші не вийдуть йому на добро! — злорадно скрикнув о. Нестор.
— Нехай вас за це голова не болить! — відрізала пані Олімпія. Звір у її нутрі почав знов ворушитися й гарчати.
— Дозвольте, пані… ви тепер трохи теє… трохи роздразнені… чи невиспані… чи що.
