Може б, ми ліпше відложили цю розмову на інший час?
І о. Нестор, говорячи це, піднявся з фотелю й почав очима шукати свого капелюха й палиці, щоб вийти з цього покою, притемнений простір котрого і сперте, душне та гаряче повітря давили його, запирали йому віддих у грудях, наповнювали його душу ще більшою тривогою. Та в тій хвилині на подвір'ю почувся гуркіт легкого візка й голосний стук кінських копит. Пані Олімпія поспішно виглянула крізь вікно, відхиляючи ролету й радісно скрикнула:
— Ах, Адась!
А потім, обертаючися до о. Нестора, строгим, розказовим тоном сказала:
— Ні, заждіть! Мусите розмовитися з Адасем! Що проти нього маєте, скажіть йому в очі, а справу треба вияснити. Нехай хлопак дармо не надіється, коли нема чого.
— Алеж я… Та хіба я!.. — почав було ремонструвати[1] о. Нестор, котрому несподівана стріча з Адасем була дуже немила.
Але пані Олімпія майже силою посадила його назад у фотель, шепнувши рішуче й енергічно:
— Не робіть комедії!
А відтак, ідучи до дверей і простираючи руки, скрикнула другий раз:
— Ах, Адась! Ну, що ж? Ти сам?
— Добрий день мамі! — сказав Адась, поспішно входячи до покою. — Ах, і о. Нестор тут! Добрий день, добрий день!
- ↑ Ремонструвати — заперечувати, противитися.
