— Що? Ти хочеш геть іти? Покинути мене? — сумно, м'яко промовив Адась.
— Завтра побачимось.
— Ні! Слухай, Маласю! Іди оцею межею, ввійди в сад, там є діра у плоті, там тебе ніхто не побачить, а садом доберись до альтанки й там зажди мене. Я тільки хвилечку, тільки коні поміщу і слугам розпоряджу, що мають робити. А потім вибіжу до тебе і проведу тебе до свого покою.
— Е, не хочу! Боюсь.
— Не бійся, моє серденько! Чого тобі боятись? Я так зроблю, що ніхто тебе не побачить. Пообідаємо разом, а потім підеш собі додому.
Надія провести спокійно кілька хвилин разом із улюбленим паничем, обідати з ним, наговоритися з ним досита — була дуже понадлива для Маланки, і по короткім вагуванню вона пристала. Не кажучи й слова більше, вона шмигнула у збіжжя і щезла в ньому, а панич, весело подсвистуючи, поїхав до фільварку.
О. Нестор увесь трясся мов у лихоманці.
— Так ось воно як! Ось що сидить на дні тої чемности та прихильности, тої старанности за моє здоров'я, тої безкорисної услужливости! Спекуляція на мій маєток! Цинізм! Безстидна грубість! Боже, Боже!
Тремка рука довго не могла попасти з ключем у дірку, щоб відімкнути двері від покою, і, відімкнувши двері, він добру ще хвилю
