бути, що це я такий недбалий читач, що не міг цього ніколи дочитатися, — не без іронії мовив д-р Альфонс.
— Я також мушу признатися до того самого гріха, — додав Едзьо Чапський.
Це до живого діткнуло пана Калясантого немов би хтось устромив йому за пазуху пучок кропиви, так він кинувся й, тяжко сапаючи, сів охляп[1] на м'якім кріслі.
— Ну, панове, — скрикнув він патетично, — це вже з вас якась сторонничість[2] говорить. Длятого[3], що моя часопись (в патетичнім запалі він любив говорити „моя часопись“, хоч не був її власником, ані редактором, а тільки звичайним співробітником, і слухачі його добре знали про те) має демократичну вивіску…
— Скажіть радше: демократизм на вивісці! — шпигонув Едзьо.
— Вивішений демократизм, — додав Дублянчик.
— Прошу, панове! — поважно і з докором скрикнув п. Калясантій. — Я не дав вам причини до того, щоб ви жартували наді мною! Дуже прошу! Тут справа поважна. Для того, що мій часопис має демократичну вивіску, ви вважаєте себе у праві дивитися на неї крізь партійні окуляри, не розбираючи ближче, яка властиво суть її провідних ідей. Скажу одверто, це не є властива дорога! Це не по-обивательськи[4]. Це навіть непатріотично, бо, виступаючи проти такої газети, спиняється заразом хід тих ідей, котрі вона хоче ширити й котрі
