— На копу скликають, на раду громадську, — сказав Максим.
— Я гадав, що попи з хорогвою, — почав насміхатися Тугар. — У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено.
— У нас копне знамено обноситься по селу оцими закличниками; вони повинні кожного громадянина по імені закликати на копу. І тебе закличуть, боярине.
— Нехай собі кличуть, я не прийду! Нічого мене не обходить ваша копа. Я тут із княжої волі і можу сам збирати копу, коли буду вважати це потрібним.
— Ти, сам… збирати копу? — спитав зачудуваний Максим, — без наших закличників? Без нашого знамена?
— У мене свої закличники і своє знамено.
— Алеж на твою копу ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як осудить, так у нашій громаді й буде.
— Побачимо! — сказав гнівно й уперто Тугар Вовк.
В ту саму пору наблизилися наші пішоходи до закличників. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один із них відозвався:
— Боярине Тугаре Вовче!
— Ось я, — відповів боярин понуро.
— Завтра на копу!
— Чого?
Але закличники на це не відповіли нічого і пішли дальше.
— Не їх діло, боярине, говорити, чого, — поясняв Максим, стараючись як мога втихомирити нехіть боярина до тухольської громадської
