смажать, слуги та служниці бігають то за дровами, то за водою, то до шпіхліра[1], то до пивниці. В панських покоях світло, гамір. Там сидять гості, дожидаючи вечері. Повернувши з підвечірку в пані графині, вони, ще поки було видно, оглядали фільварок, заходили до лісу, любувалися з горбка заходом сонця, а тепер власне вернулися до покоїв, курили цигара й пили вино. Розмова йшла цим разом зовсім на інші теми, ніж у пані графині. В товаристві були самі кавалери, та й ще одної компанії, люди молоді, котрих публичні справи у ґрунті речі обходили дуже мало й для котрих вони були тільки вигідними щаблями, по котрих доходиться до гонорів, впливів, протекцій, значення. То ж тут, у своєму тісному гуртку, вони не потребували ставати на котурни і драпуватися в тоги людових трибунів, — тут кожний виявляв без ніякої женади[2] свої властиві чуття й погляди. Розуміється, пан Калясантій був героєм розмови. Ще під час проходу він висипав перед товариством цілі міхи своєї мудрости про раси коней, про штуку продавання лісу на зруб, про те, як треба обходитися з хлопами, щоб удержати їх у послусі й залежності, і тепер власне кінчив свої глаголання на цю тему.
— Бо властиво про що ходить? Цивілізація — це квітник. Мужики — це гній, добрий тільки на те, щоб його соками годувалися, на його плечах виростали пишними квітками репрезентанти цивілізації. Коли вони спротивляться цьому призначенню, захочуть і собі ж бути квітками, о,
