Потім голосний стук, немов би хто кинув міх жита з поду на землю, і глухий зойк пана Калясантія — потім довга тиша, переривана тільки якимсь шелестом, якимсь шепотом та важким хлипанням. Паничі сиділи мовчки на своїх місцях, тільки пан Альфонс неспостережено вийшов на подвір'я й велів чим швидше запрягати коні, потім відчинилися двері спальні й вийшов старий Деменюк, піддержуючи Маланку. Вона була смертельно бліда, її прекрасна голова безсильно звисала на батькове рам'я, а руки обіймали батькову шию. Не кажучи ані слова, обоє вийшли геть із покою, і за хвилю були за обрубом[1] фільварку, мов дві безтілесні тіні потонули в сумерці тихої, теплої літньої ночі. Ще пару мінут пройшло, і гості, не дочекавшися Адася, посідали на ф'якра й на Адасеву бричку й веліли візникам їхати як мога швидко.
В покою, де недавно перед тим відбулися всі оті потрясаючі сцени, ще світилося, лакеї мовчки робили порядок після недавньої сутолоки, коли нараз мовчки ввійшов до покою Адась. Він був задиханий, мокрий від роси й також блідий, як стіна. Та лакеї цього не завважили, бо й самі були збентежені і тремтіли на саму думку про те, до якого діла були помічниками.
Що тут сталося? — запитав Адась, озираючись довкола.
— Ні… нічого… про… прошу ясно… ного пана, — пробулькотів один лакей.
— Вони поїхали?
— Так.
- ↑ Обруб — межа (польське: obreb).
