крізь шпару в паркані. В Гердера ще світилося, чути було якийсь гомін. Та ось пси загавкали, і жінка з картоплями не дожидала, поки вони вибіжать на стежку, але щодуху поповзла далі, христячись та шепчучи „Отче-наш“.
Ось вона зупинилася і скрутила в бік на вузеньку стежечку, що вела до перелазу; ось, стогнучи, почала перелізати через перелаз, не скидаючи мішка з плечей, коли це разом по тій же стежці, тільки з противного боку, надбігла якась друга постать, задихана, перелякана, мов якимись незримими страховищами гнана, і прожогом кинулась до того самого перелазу, так нагло, що вдарилась о мішок із бараболями, що був на плечах у жінки.
— Йой, а це що? — скрикнула перелякана постать, зупиняючись.
— Господи! А це що? — в тій самій хвилі скрикнула жінка й пустила мішок, котрий так і гепнув під ноги переляканій постаті.
— Це ти, Марто? — мовила перелякана постать.
— Ой, Господи! Та це Цвях! — скрикнула жінка. — Що з тобою? Де був?
— Це відки бульба? — запитав Цвях, не відповідаючи на її питання, а беручи мішок собі на плечі.
— Коло фільварку накопала. Що було діяти? Чень же з голоду не будемо мерти. Але говори, куди тебе носить? Адже казали, що тебе війт до арешту замкнув.
— Та замкнув, дводушник, щоб йому мову замкнуло. Набили мене в корчмі, ще й до арешту замкнули в додатку. Ну, та що мені їх арешт! Я виважив одну дошку в підлозі й
