холодної тривоги. Щось немов шептало їй, що те, що мав сказати Гадина, могло б відразу обернути справу в якийсь инший бік і наробити їй багато клопотів. І, збираючи докупи всі сили свого духа, вона сказала до Гадини, силкуючись вимовити це якнайспокійніше й найбайдужніше:
— Я за хвилечку буду готова. Іди до мого передпокою й зажди, коли щось маєш мені сказати, а тут мені не докучай!
Гадина обернувся й пішов.
— Видять пан, — мовила пані з відтінком жалю над своєю власною долею, — отаке моє раз-у-раз! Такі всі тумани, з найменшою дрібницею до мене йдуть. Тут роздерлося, тут чогось бракує, тут це зробити, там те… ніколи жадне власним розумом не розбере, а все до мене! За всім до мене!
— Видно, що ясновельможна пані так їх призвичаїли, що всі до пані, як діти до матері. Видно, що мають довір'я до ясної пані, знають, що ясна пані справді про все дбає, у все входить.
Пані Олімпія з усміхом прийняла цей комплімент.
— Це може бути, що я й призвичаїла їх до того, собі на лихо. Та все таки я воліла б, щоб кожне хоч трохи подумало власною головою, заки з усякою дрібницею до мене лізти. А то інколи, знаєте… невелике наше господарство, а проте голова ходором ходить, коли отак із усіх боків до тебе одно за цим, друге за тим, третє знов за чим іншим. А кожному дай, кожному порадь, кожному скажи, виясни, витолкуй, і уявіть собі, найчастіше все надармо! Кожне проте зробить по-своєму, пере-
