і темно-зеленими, ситими барвами лісів та полонин.
— Що за гарна країна, таточку! — скрикнула вона дзвінким, срібним голосом, коли коні їх на хвильку зупинилися на крутім пригірку, через який вони з трудом пробиралися, щоб перед цілковитим смерком доїхати до цілі.
— Що за чудово гарна країна! — повторила вона вже тихішим, ніжнішим голосом, озираючись позад себе і тонучи поглядом у незглибимо темних зворах.
— А що за поганий народ живе в тій країні! — гнівно відрізав їздець.
— Ні, таточку, цього не кажи! — сказала вона сміло, але зараз же якось змішалась і, значно понизивши голос, додала по хвилі:
— Я не знаю, але народ тутешній мені сподобався…
— О, я знаю, що він тобі сподобався! — скрикнув з докором їздець, — а радше, що сподобався тобі один із того народа, той проклятий Беркут! О, я знаю, що ти готова батька свого покинути для нього, що ти перестала вже любити батька для нього! Та що діяти, така вже дівоча вдача! А тільки я кажу тобі, дівчино: не вір тому поверховому блискові! Не вір гадюці, хоч коралевими барвами міниться!
— Але ж, таточку, що за думки шибають по твоїй голові! І якими прикрими словами ти докоряєш мені! Я призналася тобі, що люблю Максима і присягла перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще твоя. А хоч і його буду, то не перестану любити тебе, таточку, ніколи, ніколи!
— Алеж, дурна дівчино, ти не будеш його, про це ніщо й думати! Хіба ти забула, що ти боярська дочка, а він смерд, вівчар?..
