— Та не жартуй бо!
Тобі господар нині скрутець дав,
То уділи! Проклята майка тне,
А тютюновий дим — найліпший спосіб
На неї.
Сень видобува тютюн
І крає ножиком і ділить всім,
В кого немає. Вже така натура
У того Сеня: зразу воркне гризько,
А потім хоч сорочку з себе дасть.
Не даром придуркуватим зовуть
І підіймають всім селом на сміх.
Куди ж пак! Парубійка вже старий,
Вже поза тридцять літ, і до роботи
Нема над нього, і не п'є, не тратить,
А ходить, мов жебрак. Не раз йому
Траплялося пристайство[1] — не хотів.
Волить тинятися у наймах, на чужих
Робити і чужій коритись волі.
„То вже у них так в роді“ — говорили
В селі. — „Отець його мав поле й хату,
Та все пустив, роботу занедбав,
Лише по відпустах, святих місцях,
Мов старець, волочився. А прийшла
Недуга, старість, далі сліпота
То не було де голову приткнути, —
Взяв ліру та й пішов просити хліба.
І сина на таке саме навчав:
Все лиш набожних співанок співає,
Все лиш балакає, що світ зіпсутий,
І страшний суд надходить — що твій піп!“
Отак в селі балакали про Сеня,
Сміялись з нього, хоч усі й любили,
Бо щирий був, для всякого ввічливий.
