Та він байдуже, мов це й не про нього,
Всі насміхи пускає мимо вуха,
Прихильности немов не добачає.
Хоч тридцять літ від роду, він найрадше
З дітьми малими пристає, готов
І порохом пересипаться з ними.
Та й діти ж то над все любили слухать
Його пісень і оповідань. Діти
Одні над ним не насміхались.
Ось
І нині купка їх зібралась — хлопці,
Все підростки. На Сеня поглядають,
Як на старшого; деякі й самі
Просились з кіньми на ніч, знаючи,
Що й Сень тут буде.
Закурили. Тихо.
Десь обік в трощах деркає деркач.
Сова у лісі заскиглила — цур їй!
І більш не чуть нічого, тільки мірно
Дзеленькають залізним путом коні
Та хрупають траву росисту.
— Ну-ко,
Скажіть хто байки! — обізвавсь несміло
Один і скоса позирнув на Сеня.
— Е, кат там з нею! — другий відізвавсь. —
Я за весь день охляв, не чую костей,
І очі вже злипаються до сну.
— Ну, що ж то ти йди спати! Годі ж всім
Поснути. Знаєте, пора непевна.
Говорять, що з Сідого[1] приятелі
Волочаться по толоках. То треба
Вважати!
