Що від землі лиш відросли, й дідів,
Що до землі вже хиляться, сліпих,
Кривих, безногих і горбатих, навіть
Дівок.
— Ха-ха! То може й нашу Феську
Візьмуть?
— Го-го, тота на гранатира
Придасться.
— То не сміх, я то віддавна
Гадаю вже: чому беруть до війська
Лиш парубків? Чи то дівок нема
Таких здорових, рослих і відважних?
Чи дівка не такий же чоловік,
Як парубок.
— Та слухайте лишень,
Що сталося в Урожі! Тиждень тому
Там війт під церквою цілій громаді
Читав той наказ, що почнуть усіх
До війська брати. Слухає народ,
Об поли б'єсь руками. Аж нараз
Одна вдова як не заломить руки
Над головою, як не заголосить:
„Я-яй! Я-яй!“ Так протяжно, так страшно,
Мов за покійником. Усі до неї,
Гадали, може зуб. Та де тобі!
Посиніла, у лобі очі кров'ю
Їй заплили, і руки все держить
Над головою закленуті, й стогне,
Голосить, що аж серце розриваєсь.
Що мир до неї, промовляють, тішать,
Води дають, христять і шепчуть — де там!
Не чує і не бачить, не говорить,
Не їсть, не п'є, ніщо не розуміє,
Лиш яйкає від того дня і досі.
Вже з цвинтару не трапила й до хати,
