Пішла долів селом: „Я-яй! Я-яй!“
А мир за нею, мов на похороні.
Три рази довкіль обійшла село.
Під ніч насилу завели її
До хати, силою й нагодували.
Та не могла вона сидіти дома.
Вночі й пропала. І від того дня
По селах ходить. Вже її в Лужку,
І в Ступниці, і в Мокрянах видали,
Була аж в Страшевичах і на Сприні.
Розхристана, говорять, чорна-чорна,
Лиш очі світяться. І день, і ніч
Блукає по полю, до хат не йде!
І все кричить, голосить, плаче й стогне.
— От покаяніє! Хай Бог боронить!
— Я б, бачиться, на місці вмер зо страху,
Якби її почув тут голосіння.
— Іди, дурний! Вона ж це не від злого!
Це найдобріша жінка у селі
Була. Їй Бог так дав, щоб віщувала
Народові якесь велике горе.
— Ой-ой! І що ж то за такеє горе
Вона віщує?
— Чуєш, що війну?
Вже то як наш із Москалем задреться,
То тут не жди добра!
— А я гадаю,
Що то не те! Велика річ — війна!
Всіх не поріжуть. Аджеж Москалі
Теж не вовки, а люди, як і ми.
Небіжчик дід не раз про них, бувало,
Розказують, не можуть нахвалитись.
— І я гадаю, браття, що Москаль би
Нам кривди не зробив. Господар мій —
