Тут Сень вмішався
В розмову. Досі він сидів понурий
І звільна пакав люльку, похилившись,
Мов слухав голосів якихсь далеких.
І враз промовив: — Е, яка там річ
За нами впоминаться Москалеві?
Що ми йому, чи сват, чи брат який?
А мислите, що в нього мало й своїх
Панів і бідних?
— А про що ж би мала
Війна вестися?
— Ні про що! Й війни
Ніякої не буде!
— А пощо ж
До війська пруть старого і малого?
— Е, пруть! Ніхто ще того не видав.
От ми які вже парубки, а хто нас
До війська кликав? Може, ще коли
І будуть брати, та хто зна, це може
Ах в той час буде, як народ на світі
Здрібніє так, що в нашій печі буде
Сім хлопа молотити.
— Мудрий ти
На бештефранти![1] А чому ж ота
Уріжська ходить та голосить? Чень же
Це не добро віщує?
— То то й є,
Що нарід темний чує плач її,
І бачить сам, що це якийсь знак божий,
Та не дошукує, що він значить,
А сам собі спліта химери всякі:
Війна і панщина й Бог зна ще що.
