Гей, розіллялось ти, руськеє[1] горе,
Геть по Европі і геть поза море!
Бачили мури Любляни та Рєки,
Як з свого краю біг русин на втеки.
Руські зідхання й стогнання лунали
Там, де Понтеби біліються скали.
Аж із Кормон, мов живого до гробу,
Гнали жандарми наш люд, як худобу.
Небо італьське блакитне, погідне
Бачило бруд наш, пригноблення бідне.
Генуя довго мабуть не забуде,
Як то гостили в ній руськії люди.
Будуть ще внукам казать проти ночі:
„Дивний тут люд кочував із півночі.
„Рідну країну з слізьми споминав він,
Але з прокляттям із неї тікав він.
„Спродував дома поля, господарство,
Вірячи байці про Рудольфа царство.
„Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
