Горите, мов алмаз, Кожний день, кожний час Почуваю, дожидаю Тільки вас, тільки вас. Очі, зорі мої, Очі, муки мої, Через вас минають марно Молодощі мої. Через вас я смучусь, Задля вас я труджусь… Чорні очі, чорні очі, Чи ще вас я діждусь?“ Безвладні руки на клавіші впали, З очей, мов перли, сльози потекли, Важкі стогнання груди розпирали, Але уста ні слова не рекли. Надію мрії, мов у гріб, ховали, Та закопать нізащо не могли. І довго, німо так вона сиділа, І сльози висхли вже, а ще душа боліла. Так нудьгувала гарна лісничиха Оце вже вісім або десять літ. „Це божевільна I“—говорили стиха Знайомі,—„бач, сама собі морочить світ“. А служниці: „Це все з добра, не з лиха. Якби їй пан до праці дав привід, Якби не так любив, погримав скільки треба, То в домі був би рай, на що тобі і неба“. Та й гріх сказати, щоб вона не дбала За мужа й не вела порядно дім; Біда лиш та, що з ним дітей не мала, Байдужа, мов зневірилася в нім; А як удень сама в хатах остала, Бо муж по службі в ліс ішов, зовсім 194
