Тоді її тоска напосідала, Вона* ридала й привиди видала. їй бачились якісь таємні очі, Що стежили за нею крок-у-крок, Були блискучі і чорніші ночі, Моргали, наче пара тих зірок, І з них якийсь вогонь ішов пророчий, Розкішна дрож, диявольський порок, Надія щастя і тривога втрати, І той рефрен жалібний: ждати 1 ждати І Лісничий здавна мов махнув рукою На примхи ті, у всім їй потурав; Усе зайнятий службою важкою, Здавалося, лиш про ту службу дбав; Та в тайні пильнував її спокою І в лікарів поради засягав. „Змінить обставини життя“—були їх ради. І він, як міг, шукав десь іншої посади. Вже смерклося, а пані Клементина Все ще мов сном обтяжена була. Десята продзвонила вже година, Слуга в салоник лямпу принесла… Проснулась пані. „Ах, це ти, Юстино?“ Немов спросоння вид свій підвела. „А пан прийшов?“—„Нема ще, пані мила.“ „Ну, ну, а щоб вечеря не простила“. В тім брама скрипнула, і пси завили, І грубії почулись голоси. „О, Боже!—пані скрикнула в тій хвилі,— Це пан іде? Чого ж це виють пси? Біжи, Юстино! Господи мій милий! Сюди, на ґанок! Свічку принеси!“ Та вже на ґанку голоси знайомі Почулись: „Гей там, відчиніть, хто в домі!“ 195
