«І до покою пан з Остапом входять, Ш ось оберемком, мов мерця, несуть, На стіл кладуть і голову підводять, І роздягають, миють і трясуть, Щось шепчуть слугам, десь зі світлом ходять, Брязк ножиць чути, стукання посуд. Тиша мертвецька, потім, мов з могили, Глухе стогнання—і знов пси завили. А пані, мов бездушна, у куточку Стояла німо, й слова не рекла, З очима, впертими в одну лиш точку, Вона мов остовпілая була. »Ще більше вати! Чистую сорочку!“— Пан служниці сказав, і та пішла… І це тривало більш як півгодини, Аж з раненим як слід упорались мужчини. Упорались, пішли до кухні мити руки, Що кров'ю скрізь поплямлені були. А пані з виразом цікавости і муки Нечутно, мов пливучи по землі, До хорого пішла, ловила вухом звуки, Що з віддихом важким з грудей його плили, .В лице зирнула, вкрите тінню ночі, І скрикнула нараз: „Ах, це ті самі очі!“ Ті самі очі, чорні як безодні, Що стежили за нею стільки літ! Тепер без блиску, мляві та' холодні, Немов у них яркий зламався світ, Але й тепер ще чарувати годні, Як сумовитий спомину привіт. Вона пройнята жахом стрепенула, Мов ось судьбі своїй в лице зирнула. Тут муж її війшов. Вона на нього Той свій жахливий зір перевела. .„Ти вбив його?“ 196
